Плакало літо невгамовними зливами. Сумно схлипували сади під поривами вітру. Вся земля тяжко зітхала під тягарем людства… Звичайний липневий вечір. Простір наскрізь огорнув запах дива. Але його не станеться… Я впевнена, що цей вечір буде таким, як і інші. Ти знову станеш, помовчиш, щось вкотре пообіцяєш, і я залишусь сама з купою нерозгаданих думок. Сяду, розгорну свій зошит, і запишу той самий запис: «Ми знову бачились… він сказав, що любить…». Проте НІ! Сьогодні я запишу інше: «Вибач, що любила – я більше не буду!»…
Щось шепче береза дубу. «Красуне моя, не люби, не треба! Він виросте, тебе забуде!...зрубають тебе…» - заплакало серце. Але розум бере стоп-кран, і стає зрозуміло, що квітка кохання вже зів’яла і ніякі добрива та пересаджування не допоможуть воскресити те, чого, по суті, і не було…
Продовжую повільно рухатись по життю. Завтра знову тебе побачу, знову все йтиме своїм шляхом. Розчарування, радість – все, що так нерозривно поєднане з тим, що зветься кохання, супроводжуватиме нас кожного дня. І хтозна, може, колись ми зрозуміємо, що все це гра, але не зараз…
Я закреслюю щойно написані слова, і пишу: «Я вірю в диво – воно станеться!»…