(з роману "Вимір любові")
Литвини почали селитися в Києві ще за часів Дорошенка. Для своїх будівель вони обрали місце за Куренівкою та біля Оболонських озер. Через деякий час тут виросло невелике містечко з одноповерхових солом’яноверхих хатинок, котрі спочатку ліпились до озер на певній відстані одна від однієї, а їх мешканці жили за старими хуторянськими звичаями. Але людей прибувало, у просвіт між хатинками вростали нові, з часом вони перебудовувались у будиночки та будинки, наростаючи поверхами і дахами з червоної черепиці, і на початок 19 сторіччя тут вже вирувало життя міста, яке витіснило назавжди старі хуторянські звичаї.
Містечкова знать поступово оселилась у мальовничих будинках з невеличкими квітниками на Костьольній вулиці, яка тягнулась вздовж низки озер. Вулиця ця виходила на майдан Литовський Ринок, через який проходив шлях з Києва до Вишгорода. Від головної вулиці розбігалися вулички, де люд жив бідніше, але всі будинки й будиночки були чепурні та завжди купались в оточенні квітів і зелені. Народ тут був у більшості своєї неговіркий, але працелюбний. Спочатку мешканці Литванії займались скотарством, кормлячи майже весь Київ м’ясом та молочними виробами, з роками же тут з’явились й майстерні, в котрих робили та чинили вози та візки, майстерні ці збільшувались з роками, а вже в 20 столітті всі вони об’єднались у великий завод, який сьогодні випускає візниці. Були тут й броварні, пиво з яких полюбляли не тільки в Києві ще й дві сотні років тому. Були також у Литванії відомі за межами Русі суконний та паперовий промисли, котрі з часом також переросли в сучасні заводи. А ще тут вирощували дивних коней, київських аргамаків, яких вивів конюх князя Радзівіла, що втік до Хмельницького ще в роки визвольної війни.
Литванія так і залишилась до наших часів таким собі тихим і чепурним містечком. Але бували тут і бурхливі часи, про що свідчить чудний пам’ятник жінці з рогачем в руках, який показують всім гостям міста на Жіночій площі, де і до сьогодні зберігся двоповерховий будиночок старої управи.
У 1801 році магістрат призначив сюди головою місцевого багатія середньої руки Людвіка Паулаускаса, якого чомусь всі на руський лад звали пан Півласка. Він був невисоким і повністю лисим, хоча з рослинності на голові у нього залишилися густі пшеничні вуса, під якими якось м’ясисто блищали широкі повні губі, що відвертало увагу від його маленьких білястих очей, в котрих, здавалось, не світилось аніяких почуттів. Він мав свою броварню, і, треба сказати, пиво в нього було непогане. З тієї причини в його пивницях на Костьольній та неподалік від францисканського клоштеру завжди було повно народу.
І хоча для броварства Півласці вистачало розуму, то цього не можна було сказати про хист до управління справами цілого містечка. До того ж Півласка був у захваті від діяльності Петра Романова, на якого до нестями хотів бути схожим хоча б у своїх справах, і мріяв зробити щось таке ж величне, щоб прославити і своє ім’я у віках. Та пихи у нього було куди більше, ніж хисту. Тому й він таки прославився у київській історії, але не так, як йому мріялось, і саме завдяки безмежній відсутності власної самооцінки.
Новоспечений голова почав з того, що присвоїв кожній вулиці своє число, створив протипожежну дружину, призначив собі заступників у кожному кварталі та наказав мостити камінням головні вулиці за рахунок податків з їх мешканців. Тиждень після цього він приймав зустрічні вітання і посмішки з такою пихою, що аж розпирала його груді, а вечорами доймав самомилуванням свою дружину Марту, яка завзятим плетінням мережива тільки й стримувала себе, щоб не зірватися на велику сутичку.
Наступним кроком Півласки було створення так званої литванської варти, котра мала слідкувати за порядком на вулицях Литванії, та заснування містечкової в’язниці для порушників правил, для чого він наказав пристосувати підвал місцевої управи. Правда, народ у Литванії був спокійний, не розбишацький, своїх злодіїв не було, а чужі не завітали, тому в’язниця довгий час залишалась порожньою, доки туди не потрапив сам Півласка. А трапилось це після того, як не знаючий покою у влаштуванні всіляких справ містечка голова засів на два дні та дві ночі писати “Правила порядку Литванії”. Завзятість Півласки була такою сильною та нестримною, що у своїх “Правилах” він перейшов межу між вулицею і оселею будь-якого мешканця містечка. При цьому дивним чином ці правила обходили чоловічу частину мешканців містечка і всією своєю тяжкістю лягали на плечі частини жіночої.
Ні, не можна було сказати, що він якось недобре відносився до жінок, просто, створюючи свої правила, Півласка кожного разу уявляв у можливому положенні виключно самого себе. А самозакоханість його, що з призначенням на посаду голови піднялась ледь не до небес, зовсім заліпила очі броварника, який навіть уявити собі не міг, наскільки він сам залежіть від своєї жінки.
Сама ж Півласкеня була статною і широкою в кості та ще й на півголови вище свого чоловіка. Вдома вона була тихою і майже непомітною, але все, що діялось в їх оселі, завжди залежало тільки від її рішення. Вона створювала таке собі марновидіння* того, що в сім’ї головує її чоловік. І це влаштовувало обох, особливо Півласку, який вважав такий сімейний устрій своєю особистою заслугою. Півласкеню це, здавалось, зовсім не бентежило, бо в її домашні справи чоловік не втручався, і цього для неї було достатньо. Якщо в подружжі один хтось має бути мудрішим, то в цьому випадку більше мудрості було саме у дружини броварника. Вона навіть і не слухала його щовечірні хвастощі, бо вже наїлась їх вдосталь за двадцять років сімейного життя. За ці роки вони розійшлись своїми світами. Їй було достатньо свого, в якому підростали вже син і дочка, в якому щороку її зусиллями розквітали перед домом найкращі в Литванії квіти, в якому на кухні разом зі служницею Мартинкою вона створювала дивовижні і небачені страви, в якому всі кімнати її оселі були охайними і світлими, немов би сонце заглядало одразу у всі вікна. А ще полюбляла Півласкеня плести мереживо, краще якого мабуть у світі і не було, бо виходили з-під її пальців не тільки дивовижні візерунки, а ще й сонце, дерева, квіти, люди і істоти, існуючі і створені її уявою.
Але, як кажуть, у тихому болоті чорти водяться. І варто було її чоловіку на хвилі своєї самозакоханості втрутитись у цей світ спокою і творчості, як стався справжній вибух. І це трапилось того ранку, коли Півласка нарешті закінчив своє дводобове сидіння над “Правилами порядку Литванії” і вийшов в їдальню, де вже смачно парувала на столі добряча гірка дерунів. Але сніданок мав зачекати, бо збуджений своєю неперевершеністю броварник, показуючи на немаленьку купку паперів, пописаних дрібним почерком, заявив, що перш за все всі присутні, а ними були його дружина та служниця Мартинка, повинні прослухати все створене ним уночі. Тому Півласкені, яка полюбляла добре попоїсти, прийшлося змиритись з тим, що справжнього задоволення від цього сніданку вона цього ранку вже не отримає і невідомо що більше буде слухати, нісенітниці чоловіка чи буркотіння у своєму животі.
Треба сказати, що в усьому тому, що написав Півласка, зустрічався деінде здоровий глузд. В цілому “Правила” дійсно мали допомогти краще влаштувати життя містечка, але серед корисних і розумних положень було й багато таких, котрі було важко зрозуміти. Наприклад, чомусь броварнику закортіло, щоб всі двері в Литванії обов’язково були пофарбовані у червоний колір. Також один колір мав бути у квітів, які висаджували господарки у квітничках перед будинками, а колір цей треба було міняти щомісяця і тільки за постановою управи. Всім вікнам у містечку встановлювався один розмір, і якщо комусь хотілось мати ширші вікна, той мав сплатити управі так званий віконний податок. Про корів, яким встановлена була єдина довжина рогів, вже годі було й казати...
Але все це було ніщо в зрівнянні з правилами сімейного укладу, які теж входили до загального списку. Тут Півласка писав все, що йому хотілося бачити в своїй сім’ї, та запал натхнення поніс його вище розумного. Чоловіки в цих правилах призначались першими особами в сім’ї, жінки – другими. При цьому другі особи мали робити все можливе і неможливе заради задоволення і гарного настрою перших осіб. Від обов’язку жінок кланятись чоловікам тричі на день перед сніданком, обідом та вечерею броварник у своїй творчості дійшов до безсуперечного виконання шлюбного обов’язку жінкою при першій же вимозі свого чоловіка.
Півласкеня, слухаючи це, спочатку високо підняла брови, а потім і взагалі викотила очі, навіть забувши про буркотіння в животі. Це вже переходило всі межі: і вимога просити дозволу у чоловіка, щоб вийти на вулицю, і вимога мовчати, коли розмовляють чоловіки, і повинність відчитатися ввечері перед чоловіком за всі зроблені за день справи, щоб здобути дозвіл лягти у ліжко. А коли вона почула, що непокірні жінки будуть утримуватися у в’язниці, терпець її обірвався. Вона мовчки встала, вийшла на кухню і повернулась звідти з великим рогачем у руках.
Броварник навіть цього і не помітив, бо зовсім захопився, тим більш що дістався нарешті до, на його погляд, найцікавішого: згідно його правилам, а може й бажанням, жінка могла просити вибачення у першої особи в сім’ї за свої провини, але повинна була робити це на колінах і цілуючи чоловіку руки. Та, коли його щось раптом боляче кольнуло в сідниці, Півласка обернувся і побачив розлючену дружину з рогачем напереваги.
- На колінах, кажеш... – прошипіла вона, і в очах її блиснули грізні блискавки. – Зараз ти в мене сам рачки аж до управи поповзеш...
- Ти що, здуріла? – підняв вуса аж до очей приголомшений броварник.
- Геть з хати, голова недобитий! – рявкнула дружина і пхнула рогачем йому прямо в живіт.
Литвин довго мовчить, але якщо його роздратують до самих глибин душі, то гніву його не спинити нікому. Такою була зараз Півласкеня, яка грізно наступала на чоловіка, діючи рогачем як багнетом. Очі її були повні нестримних блискавок, а в напружених м’язах обличчя читалась непереборна рішучість і націленість на бій. Півласці вмить стало не до жартів, і він було вже побіг, але на столі ще так смачно парувала гірка дерунів... Він навіть встиг пожалкувати, що не поснідав спочатку, але тички рогача ставали ще злішими і ще більше блискавок било в нього з очей повсталої дружини. Треба було тікати, і броварник, шмигнув під рогачем, стрімко підхопив миску з дерунами з столу і вилетів на вулицю так очманіло, що ледь не збив з ніг містечкового ксьондза, який поспішав до костьолу і лише завдяки божому провидінню встиг таки відскочити вбік.
За кілька хвилин вся Литванія мала чудову нагоду подивитися, як Костьольною вулицею, тримаючи в руках миску з дерунами, з лементом “Рятуйте!” та вилупленими від жаху очима незграбно біг в смерть переляканий дебелий містечковий голова, якого мовчки переслідувала з рогачем напереваги його дружина, далі бігла служниця Мартинка з повною злорадством посмішкою, і вже за ними поспішала юрба зацікавлених у розв’язці цього дива мешканців містечка, що збільшувалась на кожному кроці. Досить швидко вся ця гонитва дісталась до управи, в двері якої миттю пірнув Півласка, а за ним грізно увірвалась і його дружина. До натовпу, який скоро прибував зіваками, з розчинених вікон управи доносились репет та вищання, щось там падало, дзвеніло та гримало, а трохи пізніше з дверей, ледь не скинувши з ганку завмерлу на ньому Мартинку, мов таргани сипонули на вулицю перелякані писці та служки. Здавалось, що Півласкеня зараз розтрощить весь будинок. Вона дійсно ганяла чоловіка через усі приміщення управи, поки броварник сам не забіг у підвал, де вона його і заперла саме в кімнатці, яку він передбачав зробити тим самим місцем ув’язнення жінок. І вже після того, як юрма побачила за ґратами одного з підвальних вікон бліде і перелякане обличчя містечкового голови, його дружина спокійно і гордо вийшла на ганок з рогачем, тримаючи його мов царський скіпетр.
Яка ж гарна вона була в цю мить! Велика, статна, з сяючими очима і задоволеною посмішкою, в котрій кожний читав упевненість і непереможність. Щоки жінки розрум’янились, волосся, яке вже давно випросталось з-під хустки, водоспадом з червоного золота по-царськи падало на округлі плечі, і вся її постать, здавалось, мов би визволилась з багаторічного полону і знов повернула собі чарівні риси дівочості. З тихої і непомітної Півласкені вона за ці кілька хвилин перетворилась у справжню пані, повну шляхетності і знаючу собі істинну ціну. Навіть її діти, що прибігли сюди разом з усіма, з подивом в очах дивились на те, як змінилась їх мати. Щось чарівне було у цьому перетворенні, і натовп умить стих, коли Півласкеня підняла руку.
- Слухайте всі! – дзвінкий і твердий її голос розлетівся над головами. – Броварник Паулаускас посаджений до в’язниці за намір знущання над жінками Литванії. Мартинко, збігай додому за його паперами, хай всі в містечку почують, що він там з жінками робити намірився...
Поки Мартинка бігала за паперами, Півласкеня об’явила натовпу, що на час ув’язнення броварника обов’язки містечкового голови виконуватиме вона і що її розпорядження не підлягають будь-якому оскарженню. А коли її чоловік з підвального вікна щось спробував заперечити, одного тільки тичка по ґратах рогачем вистачило, щоб надовго затулити йому рота. Людська юрба не вірила своїм очам і вухам, а Півласкеня вже оголосила набір до жіночої варти, яка мала захищати права жінок, та пообіцяла всім нове життя, де не буде будь-якої нерівноправності між жінками і чоловіками і де всі особи в сім’ї незалежно від статі будуть лише першими.
Нарешті, підоспіла й Мартинка з паперами, і новоспечена голова прочитала все те, що її чоловік навигадував цієї ночі про правила сімейного укладу. Натовп стояв мовчки, не розуміючи, що відбувається. Чоловіки просто очманіли, а жінки, які до сьогодні і уявити собі не могли, що вони можуть мати рівні права з чоловіками ще у своєму житті, просто похитували головами так, що не можна було здогадатись, згодні вони з Півласкенею чи ні. Тому бажаючих до жіночої варти не спостерігалось, та і у головування жінки броварника якось їм не вірилось. Але і в тому, що читала всім жінка на ганку, було щось безглузде і принизливе для жінок, що відчули навіть декотрі з чоловіків. Нарешті, Півласкеня прочитала ще одне положення, в якому говорилось, що на час, коли жінка не може виконувати свій шлюбний обов’язок, її місце з дозволу управи має зайняти служниця. І саме це положення обурило Мартинку, котра дуже чітко уявила собі, як до неї лізуть вуса та м’ясисті губи Півласки, і вона рішуче піднялась на ганок та попросилась до жіночої варти. Після цього до них приєдналось ще кілька жінок. А вибачення на колінах не стерпіли вже всі жінки на площі. Піднявся великий галас, у якому жіночі наступальні голоси були значно сильніші за чоловічі, що намагались захиститись. Декому з чоловіків дісталось і по пиці. А дехто і з жінок отримав стусанів від свої благовірних. Навіть Півласка хотів втулити щось своє з підвалу, але Мартинка, яка взяла з рук Півласкені її зброю, так рішуче пхнула рогачем в його бік, що той одразу ж заспокоївся і відправився у дальній куточок своєї в’язниці доїдати з горя свої деруни.
Поволі натовп розсіявся, і на площі залишились жінки зі створеної тут же варти та писці з управи, яких Півласкеня згодом розпустила на сьогодні по домівках. Після цього жінки зайшли до управи і до самого вечора щось там обговорювали. Мабуть, виробляли плани на завтра чи просто переписували твір броварника з точки зору статевої рівноправності.
Але саме містечко на цьому не заспокоїлось. У всіх оселях пошепки і вголос обговорювались сьогоднішні події і інколи так гаряче, що під вечір кілька мешканок Литванії таким само чином, як Півласкеня, пригнали до управи своїх чоловіків. Тепер броварник вже не приходилось нудьгувати у своєму ув’язненні. Полонені чоловіки теж щось обговорювали пошепки всю ніч і навіть розробили нехитрий план чоловічого заколоту у відповідь на цей жіночий бунт.
На світанку начальник містечкової варти Альфредас Закіс, який весь учорашній день рибалив на Дніпрі і проґавив все, що тут відбулося, прийшов до управи подивитись на ув’язнених чоловіків. Спочатку його відігнали рогачами від віконця з ґратами Мартинка та її помічниця Алдона, і Закіс вже збирався повертатись додому, незважаючи навіть на те, що з підвалу робив йому якісь незрозумілі, але виразні знаки Півласка. Але в цю мить на площу з двох кінців водночас вилетіли чергові жертви жіночого бунту, переслідувані цілою юрбою жінок. Вартові відволіклись на те, щоб прийняти на ув’язнення новоприбулих, і цієї миті й вистачило Закісу, який непомітно наблизився до забраного ґратами підвального віконця і уважно вислухав всі поради опального голови.
Закіс кинувся збирати свою варту, щоб відбити полонених у жінок, які перейшли всі межі дозволеного. Нараду з вартовими він проводив у себе в світлиці, зовсім не помисливши, що його хтось може підслухати. Але це сталося, і дружина Закіса Аніта, котра не могла вибачити чоловіку його постійних залицянь до кожної спідниці, швидко побігла до Півласкені. Тому вартовиків ще за два квартали до управи оточили жінки з вилами та кілками в руках, і вся на той час військова сила Литванії швиденько і покірно склала зброю та приєдналась до Півласки з його друзями у нещасті.
До вечора того ж дня вся влада в Литванії належала вже жінкам. У кожної з них було, що пригадати своєму чоловіку, тому деяким з останніх прийшлось дуже нелегко. Але Півласкеня була жінкою мудрою і справедливою. І коли побачила кількох чоловіків, котрі тягли воду з колодязів та прали білизну в озерах під наглядом озброєних бозна чим жінок, вона скликала всіх литванок до управи і нагадала їм, що метою змін в Литванії була не якась помста за старі гріхи, що кожний мешканець містечка має робити свою справу і так буде завжди, лише при цьому що жінки, що чоловіки матимуть рівні права. І це мало бути головним перш за все. Тому вона забороняла будь-яке знущання над чоловіками. А ще пообіцяла визволити наступного дня всіх своїх полонених.
Того ж вечора до управи прибув посланець з магістрату, де вже довідались про жіночий бунт у Литванії і сприйняли це дуже незадовільно. Це відчувалось у доволі жорсткому спілкуванні посланця з Півласкенею, який обіцяв привести сюди ціле військо, якщо жінки не розійдуться по домівках і не передадуть владу призначеному магістратом голові. На гнівну промову посланця жінка броварника спокійно відповіла, що жінки розійдуться саме тоді, коли містечкового голову оберуть самі мешканці Литванії і зроблять це на засадах повної рівноправності чоловіків та жінок. Посланця це не влаштувало, і він пішов геть, пообіцявши на завтра розігнати цю жіночу дурість силами міської варти або гетьманського війська.
- То що будемо робити, дівоньки? – запитала сміючись очами Півласкеня Мартинку та Закісову Аніту, які були присутні при розмові.
- А що робити? – підвела на неї серйозні очі невисока і кругленька мов кавун Аніта. – Хіба є вибір? Сама я на коліна перед чоловіком ніколи не стану, краще хай вбивають...
- А я знаю, що вдіяти, - весело звернулась до обох Мартинка, якій все, що діялось в останні дні у містечку, дуже було до вподоби. – Треба загородитися.
- Це як? – зацікавилась Півласкеня.
- А ми перекриємо всі вулиці, що ведуть до управи... Завалимо проходи всім, що знайдемо. Зробимо таку собі фортецю...
- А що, у цьому є сенс... – замислилась головна бунтівниця Литванії. – Аніто, а чи не візьмешся за це?
- Ще й як візьмусь... – хитро блиснула очима та. – В мене і щось цікаве для вояків знайдеться...
- Тоді збирай знов на площу всіх жінок!
Годину по тому Півласкеня виклала жінкам, які зібрались на площі біля управи, свій план оборони Литванії. Вона зовсім не виглядала стривоженою, навпаки, в її очах грались веселі чорти. Такі ж чорти грались і в очах Аніти, котра розповіла про винайдену нею зброю, здатну зупинити ціле військо. Веселий настрій керівниць повстання був таким бойовим, що перекинувся на всю жіночу юрбу, і мешканки Литванії з посмішками на обличчях почали ділитися на загони, котрі мали підготувати містечко до успішної оборони. І лише коли площа спустіла, Півласкеня дарувала волю своїм в’язням.
- Тепер ви вільні. Робіть, що знаєте. Ми будемо захищатися, хай хоч все злуцьке військо сюди прийде. А ви вирішуйте, з ними ви або з нами... І іншим скажіть, хай подумають...
На диво жінок, далеко не всі чоловіки попрямували геть з Литванії. З повстанками залишилась добра половина них, і вони весело допомагали жінкам ставити великі загорожі* на вулицях, тягнучи з усіх боків містечка все велике і громіздке, щоб загорожі не тільки набули неприступного вигляду, а й на ділі були серйозною перепоною для будь-кого, кому б заманулось піти на них у напад. Ті з чоловіків, котрі мали хист до майстрування, з задоволенням взялись за виготовлення таємної зброї, до якої частина жінок вже варила на кухнях якусь дуже смердючу страву...
До ранку загорожі заввишки ледь не з одноповерховий будинок виросли на всіх вулицях, що вели до управи. З них у бік можливого нападу загрозливо стирчали чисельні вила та коли, земля перед ними на кілька метрів була добре перекопана і за допомогою води перетворена у в’язку багнюку. На дахах будинків і на загорожах, прилеглих до них, розмістились захисниці й захисники містечка з дивними пристроями, які і були тією таємною зброєю, котру вигадала Аніта Закіс. За загорожами скупчились всі, кому там не вистачило місця і кого не відправили у засідки в містечко, але кожний чи кожна з них знали свої місця і у разі потреби були готові замінити тих, хто був у перших рядах захисту.
Коли сонце почало підійматись над дніпровськими кручами, з боку Куренівки в Литванію ввійшли три загони міської варти на чолі з сотником Касперським, котрий вважався в магістраті одним з кращих у Києві, хто знався на замиренні заворушень. Вів їх до управи найкоротшим шляхом сам Півласка, який палав спрагою помсти і, обертаючись час від часу на озброєних рушницями вояків, уявляв собі, як він розквитається з дружиною за всі образи останніх двох днів. Він при цьому навіть уваги не звернув на дивну безлюдність вулиць містечка і що в ній було щось не таке, щось незрозуміле і загрозливе...
Першим це відчув сотник Касперський. Для нього жіночий бунт взагалі здавався чимось несерйозним, і він спочатку дивився на збудженого Півласку, як на якогось блазня. Але ця безлюдність його насторожила. Тиша, ось що його бентежило... Ця тиша трошки його лякала, вона чимось невловимим нагадувала тишу перед бурею. Мабуть, і тому, що й птахів навіть не було чути. Занепокоєння сотника поволі передалось і воякам, і вони йшли тихими вулицями озираючись, мов би чекали неприємностей з будь-якого боку.
Неприємності почались на Гедиміновій вулиці. Хтось з дахів закидав вояків грязюкою. Після цього всі задерли голови до гори, чекаючи нового нападу, і не помітили мотузки, натягнутої під їх ногами, від чого головний загін майже у повному складі завалився на землю. Саме в цю мить розчинились ворота найближчої оселі, і на вояків з диким кувіканням понеслась стіна очманілих свиней, яким мабуть встромили щось дуже боляче...
Оговтавшись від цього раптового нападу, вояки рушили далі значно повільніше. Тепер вже і Півласка забув про помсту і якось виразно пригадав свою жінку з рогачем, що змусило його потихеньку забратися в середину загону, де, як здавалось йому, було трохи спокійніше. Так вони пройшли ще один квартал, коли з правого боку з Вітовтового пагорбу на вояків покотились пивні барила, одне з яких боляче вдарило Півласку по ногах і на якому він з подивом побачив тавро власної броварні. А на розі Францисканської та Костьольної вулиць вояків закидали мішечками з піском. Один з них навіть влучив прямо в лоб сотнику Касперському, від чого той знепритомнів, і це зробило просування до бунтівників ще повільнішим.
Нарешті загони міської варти дісталися укріплень біля управи. Сотник, який прийшов вже до тями, подивившись на захисні споруди, замислився. Хоча загорожі і мали неприступний вигляд, але їх можна було таки взяти на приступ. Та він вагався, чи вистачить йому сили трьох загонів. Та коли на загорожах з’явились зовсім не військові постаті жінок, котрі відверто глузували з втомлених вояків, на нього накотила хвиля злоби, від якої аж засвербіла свіжа гуля на його лобі.
- Примкнути багнети! – наказав він, пригадавши всі приниження його війська на шляху до цієї загорожі.
- Багнети? Проти жінок? – почулись здивовані голоси вояків.
- Мовчати! – аж заверещав раптом сотник, і гуля на його лобі густо почервоніла. – Примкнути багнети і – за мною!
Касперський підняв свою шаблю і першим ступив в багнюку перед загорожею. Нерішуче рушили за ним і вояки. Але поки вони змагались з в’язкою гряззю, захисниці Литванії привели до дії свою таємну зброю, і в бік наступаючих полетіли снаряди із смердючого варива. Мало того, що воно нестерпно смерділо, воно ще налипало на одяг вояків і так слизько та повільно стікало вниз, що майже усіх знудило одразу ж на місці. Самому сотнику один такий снаряд потрапив саме в обличчя, від чого той навіть завалився в багно і залишився там наодинці із стражданнями власного шлунка і своєю невгамовною злобою. Півласка же, який чомусь не пішов з усіма на приступ, тільки в руки плескав, спостерігаючи безславну поразку міської варти, яка не дісталась навіть укріплень жіночої фортеці. А згори принизливо лунав задоволений регіт їх захисниць.
- Гей, Людвіку! – почув він веселий голос Півласкені, яка з’явилась серед них на загорожі. – Ти ще до гетьмана збігай, хай сюди свою гвардію веде...
Вояки нарешті витягли сотника на суху землю і скупчились на середині вулиці. Відійшовши нарешті від приступів нудоти, той послав гінця до магістрату і став чекати на підмогу. Але захисниці не залишили йому та його воякам часу на відпочинок, бо з протилежного боку вулиці погнали на них велике стадо корів, яке йшло такою щільною стіною, що вартовикам нічого іншого не залишилось як знову рушити в багнюку під обстріл смердючих снарядів...
Підмога приспіла за чотири години. Це вже були не вартовики, а чотири сотні справжніх козаків. Та допомагати вже було нікому: знесилені вояки Касперського були охайно розкладені захисницями вздовж Костьольної вулиці рядком голова до ніг і тільки й могли, що стогнати. Козаки не довго вагаючись пішли на загорожу і відступили з тим же успіхом, що і їх попередники, бо смердючки литвинки наварили принаймні ще на добрий десяток таких приступів. Тепер вже прийшла черга замислитись осавулу Неході, який керував козаками. І нічого краще облоги він не надумав. Але після двох свинячо-коров’ячих нападів він також змушений був посилати за підмогою...
Чутки про дивні події в Литванії вже встигли облетіти весь Київ. Подивитись на захист містечкової управи почали збиратись з усіх боків міста чисельні глядачі. Декотрі навіть бились об заклад на перемогу тих чи інших. Звичайно, чутки ці не обминули й гетьманську канцелярію. Нарешті і сам гетьман Великої Злуки Юрій Скоропадський* вирушив до бунтівного містечка. Його очам предстала дивна картина. Підмоги нападаючі викликали вже стільки, що за два квартали до жіночої фортеці з усіх боків майже весь простір був заповнений вояками та зіваками. На загорожах, які наїжились колами та вилами, майоріли жовті прапори з блакитними хрестами. Жінки встигли пошити їх ще в перший день оборони містечка. За загорожами чути було звуки даєн** і жіночі голоси, що співали литвинські пісні. Час від часу в бік козаків летіли вже добре знайомі всім снаряди, які неодмінно знаходили свої жертви у скупченні вояків. І летіли вони значно далі, ніж це було спочатку, мабуть зброя ця постійно вдосконалювалась. Озеро поруч повно було човнів, з яких войовничо налаштовані жінки теж час від часу посипали нападників смердючкою. Здавалось, що до облоги тут звикли всі.
Гетьман довго дивився на загорожі і навіть не знав, що робити. Зрозумілим було лише одне: якщо йому не вдасться вгамувати пристрасті і він не знайде розумного виходу з цього положення, то назавжди стане посміховиськом в історії Великої Злуки. А цього йому дуже не хотілося, і, коли гетьману доповіли, що з боку Турецької гори сюди прямує на допомогу литванкам багатотисячна юрба жінок, озброєних ятаганами та пиками, які були захоплені ними в Яничарському замку, стало вже зовсім не до жартів. Часу на роздуми не залишалось зовсім, тому Скоропадський витягнув з кишені білу хустинку, вишиту дружиною, і розмахуючи нею рушив у бік загорожі.
Музика в укріпленні раптом стихла, а у боковому будинку відкрились двері, на які раніше нікому не вистачило клепки звернути увагу. В їх отвір вийшла Півласкеня в оточенні двох жінок з рушницями в руках. Вона теж помахала білою хустинкою, запрошуючи гетьмана до себе. На очах у всіх вони перекинулись кількома словами, після чого всі ввійшли в будинок. Двері закрилися, і тиша зависла над Литванією. Навіть галаслива юрба мусульманок, що приспіла на допомогу захисницям, стихла, дізнавшись про перемовини гетьмана з жінками. Осавул Нехода, який випалив цілу люльку, чекаючи на повернення Скоропадського, вже збирався розпалити й другу, як на верхівці загорожі з’явились постаті гетьмана і Півласкені.
- Слухайте всі! – почав Скоропадський. – З цього дня, щоб запобігти подібним заворушенням, як це, я своїм указом проголошую повну рівноправність чоловіків і жінок у будь-яких справах по всіх країнах Великої Злуки. Жінка при цьому може брати участь у будь-яких виборах і бути обраною чи призначеною на будь-яку посаду. Навіть і на гетьманську, якщо доведе здатність керувати Злукою.
Натовп аж ахнув, почувши це.
- Тепер всі жінки й чоловіки нестимуть рівну відповідальність за свої вчинки, - продовжив гетьман, посміхаючись. – Отже, проголошую повне закінчення литванського бунту. Всі можуть йти по домівках. А тут у Литванії проведемо вибори голови і подивимось, що з цього вийде. Як скаже народ, так і буде. Бо він мудріший за будь-кого, навіть і за мене. А якщо досвід таких виборів корисним буде, поширимо його і на всю Злуку.
- Гей, дівоньки! – дзвінко крикнула Півласкеня, коли гетьман покинув жіночу фортецю. – Прибираймо містечко! І так, щоб краще було, ніж до цього...
Наступного ранку Півласкеня поставила перед червоніючим чоловіком гірку паруючих смакотою дерунів.
- Їж вже, мабуть зголоднів за останні дні...
Півласкеню таки обрали головою на перших у Литванії містечкових виборах. І, кажуть, головувала вона мудро і з користю для мешканців.
А що Півласка? Він кілька днів щось міркував, побоюючись зустрічей з жінкою, та вона була така лагідна з ним, що броварник нарешті заспокоївся і вирішив зайнятись тією справою, яку знав краще за все – варити добре пиво, і варити його так, щоб кращого в Києві не було.
***
* Марновидіння - ілюзія
* Загорожа – барикада. Досвід зведення і оборони загорож Литванії широко використовувався народними дружинами в європейських країнах під час революцій у 1848 р. а також під час Паризької комуни в 1871 р.
* Скоропадський Юрій – гетьман Великої Злуки в 1795-1805 рр. Представник Київської Русі.
** Дайна – литовський струнний музичний інструмент
* Челебій Айнуш – засновниця Лікарської школи в Києві (1851 р.), Швидкої допомоги (1855 р.). У 1858 р. заснувала Всесвітній Рух Порятунку (допомога постраждалим у всьому світі)
ID:
178669
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.03.2010 01:44:58
© дата внесення змiн: 20.03.2010 01:44:58
автор: Алексей Смирнов
Вкажіть причину вашої скарги
|
