Я зніму черевики й босоніж
побреду по склянню свого світу.
Я пройду у ті двері, що поміж...
поміж сонця і поміж вітру.
Увірвусь й, не шкодуючи ноги,
побіжу по розпечених втратах,
крізь тінь сліз не помічу пороги,
і впаду потопати у зрадах.
Я занурюсь в глибокії будні,
понесуть мене хвилі печалі.
Проживатиму дні наче судні
і боятимусь зрушити далі.
До грудей притискатиму пам"ять,
що ввіп"ється у серце ножами.
Хоч ні тіло, ні серце не зрадять,
та на грудях залишаться шрами.
Заблукаю я в лісі обману,
бо осліплять чужими словами.
З міських труб наковтаюсь туману,
й познайомлюсь з кошмарними снами.
Я замерзну під покривом страху,
і оглухну від вибуху тиші.
Лід очей душу вб"є, мов комаху,
світлі дні розбіжаться, мов миші.
Та втримаю в руках черевики
я навпомацки лізучи далі,
бо, відчувши чи сльози, чи крики
вмить позбутись гнітючої шалі.
Розвернусь на розтерзаних ступнях,
й побіжу, несучи допомогу.
Тінь надії, раніше відсутня,
надихне знов пройти всю дорогу.
Добіжу і побачу дитину,
Що іде по склянню свого світу.
Вже ступає не першу годину
під поривами хижого вітру.
Підійду, простягаючи руки,
у яких я несла допомогу,
й тільки тут зрозумію, що муки -
це є вхід у дорослу дорогу.
12.01.2010
