Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Eileen: 3о. о1. 2оо9 : [сон] - ВІРШ

logo
Eileen: 3о. о1. 2оо9 : [сон] - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

3о. о1. 2оо9 : [сон]

Посеред ринку великий темно-зелений будинок,я там живу. Біжу по сходах вниз. Через вікно бачу двох чоловіків,які шось роблять із третім,простим дядьком. Двоє одягнені абсолютно у чорне, стоять біля того третього і шось говорять до неба,махаючи руками. Мені треба було до цих двох чоловіків. Я тримала в руках фіолетову стрічку,у якій було загорнуто шось дуже важливе. Я хотіла цю стрічку кинути через вікно,бо знала,шо вона долетить саме до них. Я намагалась її протиснути назовні через вікно,але почула,як тріщить віконне скло і ріже руки. Далі намагаюсь протиснути. Ясно бачу, як скло розрізає шкіру і починає текти кров. Червона кров. Знову намагаюсь випустити фіолетову стрічку через вікно і нарешті вона летить. Я швидко біжу по сходах вниз,ше далеко до виходу. Чую ззаді якісь кроки: мене хтось доганяє. Це були два дідусі,ще не дуже старі. Один одягненй у світло-коричневі штани та ше світлішу коричневу куртку. Його обличчя було встелене густою сивою бородою. А в очах я побачила нотку чогось божевільного. Іншого розгледіти я не встигла,вони швидко обігнали мене і побігли вниз до виходу. Чомусь в голові промайнула думка,шо вони від чого тікають. Й справді були дуже злякані. Я пішла далі по сходах (перший поверх, чорні двері справа,пожовтілий від часу коврик. Ні,шмата. Ше мокра. Нею мили недавно підлогу. Чую цей запах. Запах вологої шмати) З правого боку під моїм будинком, це я побачила вже на вулиці,коли вийшла, сиділи троє хлопців,четвертий стояв,невпинно шось розповідаючи. Одного із них я знала. Але це була людина,яку я викреслила із свого життя. Тому я зробила вигляд,що не помітила їх і побігла до вищезгаданих осіб у чорному. Була літня спека. Повітря було сухим,таке відчуття,шо то пустеля якась. Небо безхмарне. Не чути навіть пташок, й вони,певно, поховалися від жахливої спеки. Дуже хочеться дощу..або хоча б ковток води. Проте небо не мало наміру виконувати моє бажання. Я була вже близько до них. Чула їх голоси,але не могла розібрати жодного слова. Це була якась особлива мова,я такої раніше не чула. Довге сиве волосся яскраво виділялося на фоні чорного одягу. Закриті очі,лице підняте вгору. Руки розставлені в боки,ніби вони на уявному хресті розіп*яті.Четверо хлопців. Вони були зайвими. Кров стікає по ногах. Весь мій одяг у бридкій липкій червоній рідині. Порізи глибокі. Болю не відчуваю. Біжу. Вже близько. Він сидів на землі,закривши очі обома руками. Вони стояла нерухомо біля нього,шось шепотіли. Я почала говорити,та вони не чули мене. Стала навпроти них,та вони не дивились на мене. Вони були не тут. Захотіла торкнутися до одного із них,вищого,щоб той побачив,що я тут є. Проте невідома сила тримала мене,я не могла торкнутися до нього. Два сантиметри..якихось два сантиметри! Але далі палець не рухався,між нами була наче стіна. Третій,який сидів на землі, був ше зовсім молодим. Років так з двадцять два від сили. У нього почались судоми. Його кидало в різні боки і я не розуміла,шо було причиною цього. Це була досить неприємна картина. Його так тріпало,наче він був скажений. Почала текти піна з роту. Ці дві особи далі стояли нерухомо,шось собі під ніс бурмочачи. Я не розуміла,чого вони нічо не роблять. Людині ж погано! Я почала кричати. Вони мене не чули. Я побігла до тих хлопців,шо сиділи під моїм будинком. Вони курили і розмовляли,Ніби не бачили,шо там твориться! Я почала кричати,та вони мене не чули. Ніхто з них мене навіть не бачив. Я побігла назад,хотіла відтягнути того хлопця від тих чоловіків, але не змогла навіть підійти до нього. Зрозуміла,шо не можу нічого вдіяти. Не могла збагнути,шо відбувається. Сіла біля них і почала кидати камінням ( у нас на ринку його до фіга) Цікаво було спостерігати,як камінці,ше не торкнувшись тіла того дибіла ( в чорному ),відбивалося (фіг знає від чого) і падали на землю. Мені сподобалося так гратись і я тупо кидала в них камінці,при цьому по-ідіотськи шкірячись. Мене це заспокоювало. Глянула на руки. Кров далі текла. Зараз здалось,шо вона була зеленою. Не відчувала. Сухість у роті? Я зрозуміла,шо то не від спеки. А спеки взагалі не було. Я продовжувала свою гру з камінцями. Подивилася вгору. Насправді над небом нависли чорні густі хмари,я просто не помітила цього раніше. Хлопець перестав трястись і дригатись. Ти диви,помер. Люди в чорному почали збирати свої речі в портфель. При цьому звертаючись до мене : "Більше не грайся так. Ти ж знаєш,ми не довго. Для чого заважати? Дурненька. Пішли,вставай." Вони вели себе так,наче вже сто рокі мене знають. Але жодне їх слово не викликала у мене анінайменшого здивування. Плила за течією. Ми пішли. Той,шо вищий,тримав у руках маленьку колбочку. Вона покрилася жовтизною,певно від часу. "Остання"- сказав він зполегшенням. Хотіла запитати,шо у ній,але в останню секунду зрозуміла. Там була душа. Душа того хлопця. Я нічого не питала. Ми просто йшли. До речі,я не пам*ятаю,як ми йдемо,де і куди. Мене не здивувало навіть те,шо я побачила,як з якогось моста стрибали ті двоє (шо бігли по сходах в моєму будинку) Було всеодно. Ми йшли. Лиш тепер згадую,шо спочатку падав сніг,потім дощ. Та ми ніби й не довго йшли..А за цей час кілька разів змінювались пори року. А здавалося,шо то кілька хвилин чи годин. Захотілось подивитись у небо. Так,для цікавості. А там нічого не було. Земля. Просто море землі і пітьма. Ми йшли під землею. За весь цей час ніхто із них не сказав ні слова. (Куди? Для чого? Хто вони? Куди мене ведуть? Хто я,врешті-решт?? ) Мовчали. А може й говорили,та я не помічала. Я побачила велитенські ворота. (Уявляєш,суцільна темрява,а я ше шось бачу?) Неймовірно великі ворота. Вони відкрились перед нами. Ввійшли. Темрява. Неде нема світла. (Де я? Шо я тут роблю?? Куди тікати??) Різні думки переповнювали мою голову. Та жодну не хотілось втілити в дію. Великий обрив. Тонка стежечка з нізвідки в нікуди. Вони сказали,шо далі я повинна йти сама. ( Як?? Та ж обрив тут! Ви шо? Я ж можу впасти! Та й куда взагалі йти треба??) Я нічого не сказала. Просто пішла. Бачила,шо під ногами нічо нема. Прірва. Неповнена невідомо чим. Все покрито темрявою. Не відчувала страху. Йшла. На іншому боці обриву мене чекали (Звідки я це знала??) Я йшла прямо до нього,хоча нічого наче й не могла бачити. Нічого не сказав. Повів далі. Кілька раз я вже було хотіла шось запитати,але чомусь переборювала себе. (Куди ми йдемо? Для чого я вам? Шо ви збираєтесь зі мною робити? Я хочу втекти звідси! Відпустіть!) "Вас вже чекають."- абсолютно ніяк сказав він("мертво"-чомусь подумала я) А я нічого не відповіла. Плила за течією. (а це була можливість шось запитати?...) Потім я перестала звертати увагу на будь-що. На те,чи був біля мене той поводир,чи вже інший. Я просто йшла. Думки помалу почали закінчуватись. Я ввійшла у великі двері (здається,то був замок) Далі все обривається. Нічого не пам*ятаю. (Шо я там побачила...за дверима?..) Коли отямилась,побачила,шо біля мене бігають якісь молоді дівчата.Одні розчесували волосся,інші міряли мене(певно одяг шити мені надумались) Я була абсолютно спокійна. Мене нічого не дивувало. Я заснула. Прокинулась від того,шо якась дівчина розбудила мене із словами : "Треба збиратись." Я встала,вони почалм одягати мене. Це було чудесне пишне плаття чорного кольру. Воно справді було красивим. Ну,не буду вдаватися у дрібниці(хоча я детально пам*ятаю його) От. І я опинилась фіг знає де. (точніше із фіг знає звідки перемістилась у фіг знає куди) Сиділа на кріслі. Це була велика зала,де було видно лише підлогу,яка палала. Я так зрозуміла,шо маю когось чекати. Чекала. Знову чекала. Це чекання мені набридло,бо я не знала,чого я чекаю. Я вже хотіла встати і піти,як почула кроки. Чиїсь кроки. Дивно,але мені не стало страшно. Почула голос. (Звідки я знаю цей голос?..) "Нарешті ти прийшла" І шо мені треба було на це сказати?.. "Так,прийшла. І шо?.." Це перше,шо спало на думку. А він - "Ти ж сама все розумієш. Не буду пояснювати,це зайве." Він чекав,шо я маю шось сказати,а я понятта не мала,шо саме. І тут я зрозуміла все. абсоля=ютно все. Починаючи від тих чоловіків на сходах і тих двох у чорному,закінчуючи цим голосом і тим,де я. Він хотів змусити мене думати,що іншого виходу немає. Шо я маю йому підкоритись. Я все розуміла. Я знала,шо не можу тут залишатись. Шо потрібно шось робити. Він казав,шо я не можу піти проти долі. Та я могла. Я знала. Я хотіла. Я вірила. Це він. Ненавиджу. Тепер розумію,шо він мовчав. І я мовчала. Я просто бачила думки,які він мені посилає. А він бачив мої. Він думав,шо не наважусь. Шо слабка. Шо це не правильно,шо це буде помилкою. Але я не могла вчинити інакше. Його душа така бридка..така огидна і страшна. Це була його душа. Знаю,моя не краща. Але при мені був розум і логічне мислення,я не могла цього допустити. Я сказала собі,шо не дозволю. Бігти. Почала бігти. Кричав,шо не втечу. Шо ніхто ніколи не тікав від нього і я не зможу. Я бігла. Бігла з неймовірною швидкістю. Мене ніщо не могло зупинити. Ні він,ні я сама. Я знала,який вихід. Я знала,що у мене на плечах сумка (звідки??),я зрозуміла,ті два чоловіки в чорному. Це вони мені допомогли. Це вони дали мені портфель. І те,шо було у ньому (хлопець,судоми,колбочка,покрита жовтизною від часу) Я знала,шо маю робити. Витягла те,шо було всередині. Кинула вгору. Я знала,шо воно долетитьсаме до нього (знайоме?..) Потім прірва. Я не озиралася. Бігла до прірви. Обрив. Крок. Порожнеча. Пітьма. Кінець плівки.

ID:  167669
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2010 11:36:30
© дата внесення змiн: 23.01.2010 11:36:30
автор: Eileen

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (925)
В тому числі авторами сайту (9) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Neteka: - Незношений
Синонім до слова:  Новий
oreol: - щойно виготовлений
Синонім до слова:  Навіть
oreol: - "і ..."
Синонім до слова:  Бутылка
Пантелій Любченко: - Пузир.
Синонім до слова:  Новий
Пантелій Любченко: - На кого ще й муха не сідала.
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - Риторити, риторенькати, цицеронити, глашатаяти.
Синонім до слова:  Новий
dashavsky: - Необлапаний
Синонім до слова:  збагнути
dashavsky: - усвідомити
Синонім до слова:  збагнути
dashavsky: - Усвідомит
Синонім до слова:  Новий
Батьківна: - Свіжий
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
x
Нові твори
Обрати твори за період: