Задощило. Осіннє дводонне небо вже другу добу плакало. Важкі краплі виполіскували його сіре кострубате плесо, шалений вітер рвав на частини клапті сірих вайлуватих хмар. Тортурний холод підганяв кожну їх віхть. Розверзлася колюча негода. Вночі щось довго гуготіло у комині, на ранок яскрава жовтизна осені перетворилася на руду суміш бруду, дощу, згасання природи. Рвучкий вітер враз оголив усі дерева, останні листочки, прощаючись із померхлою, тьмяною осінню, похапцем осідали на землю, тулилися в кожну шпарочку, шукаючи порятунку від негоди. Здавалось, лукаво-жагуча погода ось-ось змилостивиться, відплачеться, їй стане легше, і прогляне у легкохмарному небі просвіток. Та ні. Важезні краплі все били по кожній гілочці. Осіннє небо плакало чорнильним дощем, немов на нього хтось розлив чашку кави.