Вона брала мене,очманіло-байдуже спокійного під руку,ледь черкаючи фарбованими,коротко підстриженими,а відтаккккк,гострими кігтиками по засмаглій шкірі теплих передпліч,і ми рушали до потягу,наші ноги граційно волочилися по брудним кахлям,які вже й забули-поперезабували всіх перехожих,хто лишали свої невагомі відбитки і,як і ми з нею,ру-ша-ли далі,мандруючи очима по освітленим вітринам,обличчях і ,пардон,стегнах перехожих,яких надвечір ставало чомусь все менше. А,ну так,для нас надвечір наступає об одинадцятій ночі...
Вона вела мене за собою,її спідниця з тонкої матерії стріпувалась і виструнчувалась бганочками від пружних коливань міцних сідниць,я мимоволі затримував захоплений погляд на м"ясистих,без зайвих ліній,струнких і сильних ногах.
Так,я був байдуже-захоплений виром-веремією нашого оксюморонного життя. Я знав,що вона просто приведе мене до себе додому,зготує вечеряти,ми поїмо,я помиюся,і мене відпустять з добрим напуттям ,під три чорти.
Вона не боялася мене аніскілечки,її добра,рішуча категоричність просто і без найменших сумнівів вбила в мені вовчкуватість й грубощі,невід"ємно властиві моїй безпритульній сутності. Вона не боялася мене,та власне й чого б це:ми мовчки зрозуміли,що було б тупо й безкорисно питати одне в одного про минуле,висмикуючи з наркозу приспану ностальгію,яка роздрочує пам"ять,підсипає сантименти до прісної страви,яку сам спокійнісінько собі замовив,до якої сам вимушено й свідомо звик.
"Ми просто йшли,У нас нема зерна неправди за собою"
Ага,бо й правди насправжки не було,у будь-якому випадку,я її не бачив і не питав за неї...Я лише зацікавлено тупотів за нею,кашляв,пробував дихати не так глибоко,як звик,бо неприродний аромат її парфумів неприємно лоскотав ніздрі,немов хто водив по ним пухнастим пензлем з білячого хвоста. Хотілося набрати до носа води чи висякатися.
Вона час від часу зітхала,кивала,поводячи сірими очицями по моїй неоковирній постаті,вже коли ми стояли біля туннелю і знервовано зазирали до чорної безоодні,в якій зникали рейки.
Загуркотіла безкінечність,прибув потяг,ми заскочили до вагону,влаштувалися біля саміських дверцят ,і,перекинувшись поглядами,втупилися у мозаїку рекламних оголошень ,позадираючи голови догори.
Потяг хитнувся й рушив,у вухах загуло,за темними вікнам блимали недогарки ліхтарів...Зненацька... Я чесно не встиг навіть зрозуміти,як це сталося,я просто це відчув...Я нестримно й непереборно запрагнув її.Я знав,що це не людський розум,а розбурханий звірячий інстинкт володіти найкращим керує мною,мене потягло до неї. а вона була прекрасна!
Я бачив перед очима на дверях напис "не притулятися!" і намагався сприймати буквально,достеменно."Не притулятися" -втовкмачував я свому серцю,мозку,плоті.Це романтика,мить,а я-людина.
Вона нічого не помітила,хоч теж щось відчула.Вони їхали до неї додому,вони їхали:вона,щоб залишитись там до шостої ранку;він-щоб поїсти,помитися,і,заціпеніло запхнувши двадцятку подарованих грошей піти в ніч...
ВОНА хотіла допомогти.Хоча б трошки.
ВІН повірив,що вона хотіла допомогти,бо він був людиною.
Вона не питала якою.
ID:
147418
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.09.2009 15:09:37
© дата внесення змiн: 28.09.2009 15:09:37
автор: Світлана Пражко
Вкажіть причину вашої скарги
|
