Переді мною ліфт. На перший погляд, звичайнісінький собі ліфт багатоповерхового будинку. Заходжу. Озираюся.
−Я нагору!
−А мені підвал натисніть, будь-ласка!
−Сьомий!
−Чекайте-чекайте! – в останню хвилину забігла дівчина. – Ой, ледь устигла!
−Вам куди?
Дівчина задумалася, хоча по напруженому вигляду її обличчя можна було зробити висновок, що цим вона займалася нечасто. Дівчина уважно подивилася на всіх присутніх у ліфті. Зверхньо і гордовито. У короткій спідниці, яскраво нафарбована, на підборах. „Інститутка” – сказала б Марко Вовчок.
−А ви часом не знаєте, на якому поверсі живе ...? – запитала вона.
−А! Той багатий меценат! – вигукнув хтось.
„Який щодня наймає дівчат для розваг”, - додала я подумки.
−Він живе на сьомому, - сказала надзвичайно гарна жінка, зовсім не схожа на „інститутку”. Спокійна і поважна, в очах – мудрість, − Але розраховуватимуться з вами у підвалі.
−Натисніть тоді сьомий, - не роздумуючи сказала „інститутка”.
Але мене ці слова схвилювали. Що ж це за ліфт? Як не дивно, але за весь час, що я живу в цьому будинку, я вперше зайшла в нього. Чому? Тому що з самого дитинства страшенно боялася замкнених приміщень. А сьогодні вирішила побороти свій страх.
Поряд зі мною стояв чоловік і щиро мені посміхався:
−Вам на який поверх?
−На другий, - відповіла я.
−А! То ви ще не зробили свій вибір? А от я їду нагору.
„Дивна репліка”, - подумала я про себе. А з іншого боку, може, й не зовсім дивна, якщо...
−Це ліфт життя, - закінчив мою думку приємно усміхнений чоловік. Я поглянула на панель керування. Там виявилося лише три кнопки: ПІДВАЛ (вниз ▼ ), ДАХ (нагору ▲ ) і СЬОМИЙ.
−Не боїтеся? – знову звернувся до мене чоловік, - Адже ви потрапили сюди випадково.
−Звідки ви знаєте?
−Подивіться навколо. Кожен із присутніх уже зробив свій вибір: вгору чи вниз. А та молода особа в короткій спідниці їде на сьомий поверх, але за одним призначенням. І ви прекрасно розумієте яким. СЬОМИЙ часто обирають ті, хто випадково потрапили в цей ліфт. Такі, як ви. І майже всі потім автоматично їдуть у ПІДВАЛ, адже такого розмаїття спокус, які є на сьомому поверсі, немає більше ніде. Ніхто не витримує. А дорогу назад теж обирають легку – знов-таки ліфтом. Пішки йти занадто важко.
Раптом ліфт зупинився. Двері відчинились. „Інститутка” посміхнулася й тихо вийшла. І лише краєм ока крізь щілину я побачила свій будинок абсолютно з іншого боку: дивні, химерні коридори, різних кольорів двері, за якими, певно, були усі спокуси світу. Там стояли напіводягнені дівчата, які зустрічали чоловіків, що виходили з ліфта, і гарні хлопці, що проводили жінок.
−Це ті, які лишилися на СЬОМОМУ, − знову заговорив незнайомець, − їх задовольняє таке життя, але разом із тим вони надзвичайно страждають. Ви читали „Майстра і Маргариту”?
−Звичайно.
−Так от це для них – „вічний спокій”, який спочатку набридає, а потім стає нестерпним. Але зайти в ліфт вони вже ніколи не зможуть. Цей поверх, на мою думку, - найстрашніший.
Двері зімкнулися. Але ліфт стояв. Усі чекали. Йшов час. Нарешті двері відчинилися знов, і до ліфту увійшла „інститутка” з радісним виразом обличчя. Підійшла до панелі керування, натиснула ВГОРУ, та кнопка не натискалася. Вона натиснула знову, але вже сильніше – кнопка не слухалася. В очах дівчини з’явився страх. Вона тиснула і тиснула, але марно. Мій співрозмовник підійшов до неї і сказав:
−Ти побувала на сьомому небі від щастя?
−Так...
−А з чистою совістю ти йдеш звідти?
−Ні, але байдуже.
−Тоді твоя кнопка – лише ВНИЗ.
−Дівчина натиснула, і ліфт поїхав.
Чоловік знову підійшов до мене.
−Коли людина робить гріх і не відчуває провини, кнопка ВГОРУ автоматично блокується. А от погляньте на ту гарну жінку, що стоїть поряд з дівчиною в короткій спідниці. Вона теж була на СЬОМОМУ і точно так зробила свій вибір, але повертаючись у ліфт, вона дуже розкаювалася в душі і не могла пробачити собі те, що зробила. Вона натиснула ВНИЗ одразу, але засвітилась інша кнопка – ВГОРУ. Її пробачено. Ось так.
А ліфт тим часом їхав униз.
−Нагору він їздить рідко, - знову заговорив чоловік, - і це – найстрашніше, адже ліфт підкоряється нашим бажанням, а ми у свою чергу робимо вибір: вгору чи вниз.
−А ви були на СЬОМОМУ?
−Був, але я не підкорився спокусам і пішки зійшов на перший поверх. А коли настав мій час, мені не треба було натискати кнопку – ліфт сам поїхав угору.
−А чому ж ви й досі тут, а не нагорі?
−Чекаю своєї черги. Я ж казав: ліфт нагору підіймається дуже рідко. От ми й приїхали. Тут треба обережно, адже працівники „підвалу” іноді помиляються, а перебування тут, хоч і короткий термін, досить-таки неприємне.
−Помиляються у чому?
−Зараз побачите.
Як тільки двері відчинилися, до ліфту увійшли двоє сильних чоловіків, взяли за руки декількох людей, у тому числі й „інститутку”, і хоч як ті не намагалися вирватись, потягли їх за собою. Куди саме я не побачила, видно було лише темряву, страшну і бездонну.
У ліфті залишилося тільки нас троє: я, гарна жінка та мій співрозмовник. Ліфт поїхав угору.
−А ось і наша черга, - сказав він до жінки.
−До зустрічі! – в один голос сказали вони мені і вийшли. Крізь відчинені двері я побачила яскраве світло, яке огортало у свої теплі обійми всіх, хто потрапляв туди.
Двері зачинилися. Ліфт поїхав. Униз. Але не в підвал. Зупинився. Я вийшла. Сходи. Ліфт. На перший погляд звичайнісінький собі ліфт багатоповерхового будинку. Але я знала, що то не просто ліфт. Нічого простого в житті не буває….
ID:
124169
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.03.2009 08:52:36
© дата внесення змiн: 31.03.2009 08:52:36
автор: К@труся
Вкажіть причину вашої скарги
|
