- Як непомітно зникло вміння жити у вічності.
- Ціни на молоко і м'ясо стало неймовірно високі, до чого ж тут вічність….
Заблукали у переплетінні світів: ти – світ, я – світ, - це які ж ми величезні, коли разом…
А коли ні..? Коли поодинці? Це як планети…?.чи як супутники…?..ну як земля та місяць наприклад…
Сонце плакало. І сльози, не встигаючи скотитись по палаючих від жару щоках, напували гірким паром чорний Всесвіт. У Сонця, певне, була температура. О,так! Сонце геть захворіло і навідріз відмовилось приймати ліки. А знаєш, яка в нього температура підскакує при хворобі? Тут і здоровим не особливо холоне, а так….
Щасливий ранок. Перша посмішка готувалася до дебюту, тренувалася спросоння, вклонялася сподіваним шанувальникам….та все ніяк. Кава холонула і в компанії з неповторним завіконним краєвидом оголосила страйк, відмовилась надихати до життя… куди діватись. Життя пішло саменьке. Сонце плакало.
Навколо було так багато води, не повіриш! В руках, рукавичках, черевичках, на губах і повіках; вчувала її пухом малинової шапки, продертим дахом втомленого ранковою метушнею тролейбусу, не дуже старими і не дуже теплими штанями типу джинс-класік. Здавалось, відчувала її кожною клітинкою… задихалась від змерзлої в сонячних сльозах води… Вона летіла, шаленіючи, крутилась в тролейбусних дротах й розгойдуючись, кидалася у вічі.
«Ви ж люди! – Господи, Ви ж люди!». А ми спішили, пам’ятаєш? Всі. Конче необхідно було встигнути за своїми для кожного най- , архі-, супер- важливими справами.
І ховались за склом, розгублено, а хто з образою, зневагою, огидою (варіанти додаються за бажанням) дивилися у здивоване Людиною Вікно. Струшували воду, трусилися самі, чимось нагадуючи собою мокрих песиків, курочок та іншу мокру живину, в залежності від віку та статі.
І ми встигли. Ми завжди встигаємо. Кому куди треба. Щасливий ранок запрошує до зустрічі щасливий день а потім «будеш третім?» приєднується вечір. І нам не самотньо, і ми молоді та енергійні. І перед нами всі дороги та шляхи і таке інше (звертатись до позитивістської літератури). І в мізках вінегрет з полиновим присмаком.
Істерика мокрого дощу скресла надвечір… в обіймах ночі прийшов холод і злікував біснуваті крила…
Посмішка прала реквізити до сподіваного виступу, а сонце шморгало носом й водило паленіючим пальчиком по морозяному мереживу на Втомленому Людиною Склі. Щасливий вечір.