А ти сидиш самотня й неспокійна
І час біжить стрімкою течією
Розумна, добра, любляча, надійна
Та щось ніхто не назове своєю
Ти часто так латала собі душу
Так довго рани гоїлись нові
Ти будеш сильною й сміливою, ти мусиш
Бо краще бути з каменю, повір
Не пустиш більше в душу сум і тугу
Вже виплакані сльози всі твої
Не стерпиш більше ти душі наругу
Криваві вже скінчилися бої
Безсонні довгі горобині ночі
А зранку в дзеркалі перед тобою знов
Колись яскраві, зараз тьмяні очі
Це лиш краплина плати за любов
Невже цього так прагла, так хотіла
Як відкривала йому почуття
Дивилась в очі вперше, а він вміло
Потроху забирав твоє життя
Було все так чудово, так прекрасно
Він ніжно цілував і обіймав
Тобі було так просто і так ясно
Ти думала, що він тебе кохав
Ти вірила і він давав надію
На те, що буде поруч назавжди
Твій розум поруч з ним уже не діяв
Допоки не сказав тобі він: «Йди»
Скінчилась гра, зійшла з очей полуда
Сміявся він, а йти не поспішав
Вмирало серце, гострий біль у грудях
Поблякли очі, плакала душа
Ти це стерпіла, зшила серця рани
Ще помилялась й вірила не раз
Та не зійдуть ніколи болю шрами
Не вір як кажуть, що лікує час
Хоча й біжить стрімкою течією
Та лиш змиває твого серця біль
Колись ще хтось назве тебе своєю
Пісні кохання вчуєш звідусіль
А ти сидиш…