Закутана в колюче покривало,
Стою одна над прірвою думок.
Мене щось тягне в глибину провалу,
Але боюсь розтанути, ступивши крок.
Чорніють унизу думки мої печальні,
Рожевим вітром віє подих мрій,
Лютує сірий буревій реальності
І плаче дощ краплинками надій.
Так виглядає моя одинокість,
Так виглядає моє сіре „Я”...
Його знебарвлює людська жорстокість,
А безтурботність повертає до життя.
Протягне дощ до мене руки золоті –
А в мене на душі все та ж посу́ха.
Бо моє сіре „Я” цвіте лише тоді,
Коли поезія торкається до вуха.
Old
