Життя все риба марила про сушу,
повітря гір жило в її душі.
Прощайте хвилі, рухатися мушу,
там цвіт дерев і в зелені кущі.
Вона хворіла, все їй було бридко,
вже смак солоний увірвав терпець.
А там, на суші, бігатиму швидко,
у лоні трав та щирості сердець.
І ось вона вперед скоріш поплила,
та море сильне ринуло назад.
У риби були хоч і не вітрила,
проте відчула більше ніж азарт.
На суші було як вона гадала:
повітря свіже, в зелені кущі.
Його, проте, ніяк не відчувала,
і якось дивно було на душі.
Повітря рибі було непотрібно,
й палюче сонце в радість не було.
До раю видавалося подібним
назад полинуть в водне джерело.
Чому? Чому? Вона ж бо так чекала,
усе життя святила не собі.
Вона на суші бігти планувала,
а рай для неї врешті у воді.
Так само ми шукаємо всі суші,
не бачим моря вічну глибину.
Терзаємо до болю наші душі,
лиш тільки б вийти десь на мілину.
Життя своє єдине не цінуєм,
та ви згадайте істину буття:
можливо море іноді штормує,
проте воно дарує нам життя.
