Скрижалі часу все плетуть химери –
Розгнуздані, жорстокі і чужі,
Не відтворити посмішку й гримерам,
Здається, сила й нерви на межі.
Чому ти, часе, зупинився знову?
А може, збіг кривавим міражем?
Я хочу, часе, вдяг щоб ти обнову
й не різав по живому нас ножем.
Жорстокий часе, усміхнешся знову –
Я вірю в твою силу ту нову',
Одягнеться моя земля в обнову,
Не ляже у могилу вікову,
Яку хижак їй готував в століттях,
Давив пасками вроду і красу,
Рабою бачив в пеклі лихоліття…
Та, стогнучи, вона рекла: «Несу,
Несу вам, любі, славні мо'ї діти,
Прозріння плід, який відкриє час,
Спочатку будуть тільки віри квіти,
А потім підійму вас на Парнас,
Туди, де я у вранішніх вся росах
Стою незламна й обіймаю вас,
Велична, з колосками в косах,
Я вірю: прийде переможний час».