Сяду за стіл вечірньою порою,
В листі я поспілкуюся з тобою,
Писатиму в душі цього листа,
Моя ти, осінь, дивна й золота!
Мені в цей час дароване життя,
Від щедрої пори дарунок долі,
Я не була одна, як воїн в полі,
Для Бога я завжди Його дитя.
Мої рахуєш, осінь, дні й роки,
Тобі та Богу дякую за чесність,
І серце відчуває твою щедрість,
Навіть тоді, як в долі - навпаки.
Побудь тут ще зі мною, не спіши!
Нехай зима не сипле сніг на скроні,
Хай гріють пізні квіти нам долоні,
А "літо бабине" залишиться в душі.
І огорни мене останній раз теплом,
Згадай, нам було хороше з тобою,
Болять нам рани зроблені війною,
Та мир все ж відсвяткуєм за столом!
З тобою келихи підіймемо за нас,
Дві жінки ми обидві - як на диво!
Обоє будемо закохано-щасливі,
Ще прийде Перемоги світлий час!
На згадку хай залишиться букет,
З осінніх квітів і листків гарячих,
А сльози між дощами, їх не бачать,
Нікому наш не видаймо секрет...
Галина Грицина.