Вітер роздмуха заплетені коси,
Погляд прозорий – кудись удалечінь.
Досить, досить! Картатися досить!
Вона – янь, що втратила інь.
Дощ обпікає холодом шкіру,
Вуста неціловані самотньо тремтять.
Здається, вона вже втратила віру,
А час аж ніяк не вернути назад.
Сказати б усе зараз, але давно пізно.
Внутрішній світ замкнувся в хаосі.
Її почуття – не сталь, не залізо.
Не схожі на все, що бачили досі.
Вітер роздмуха заплетені коси,
Погляд прозорий – кудись удалечінь.
Її почуття схожі на осінь:
Також грають на струнах душі.
