Більшість листків найкрасивіші перед смертю.
Такі всі різні. Мов ще живіші стають перед тим,
Як спалахнути повільним полум’ям розкладання
Між пінок снігу.
Зовсім не так, як люди.
Але ж ніхто не каже, що пухлина
Відокремлювального шару — це зло, яке знецінює
Зеленіння під сонцем впродовж довгих днів,
Перекреслює цьогорічний досвід, записаний у кільце.
Що ж тут не так?
Чому кінець для тих,
Хто вже втратив свої барви,
Більша то біда?
…Наша весна неперервно плямами бере
Й роз’їдає ніжно-салатовим сухість голого галуззя…
У листочків немає душі, безперечно.
«А чи мають її люди?» — несподіваний укол питанням.
В якийсь момент
Учень може зловити марево,
Ілюзію оманливу,
Наче він уже перевершив учителя.
Та це не пояснить йому
Двозначного парного числа.
Що ти можеш знать,
Як прожив усього половину відповіді
На головне питання всього життя?
Учитель за́вжди має кілька чорних
Лебединих пір’їн за пазухою.
Візьми й скажи, звідкіль він їх узяв.
Щоб його листя не всохло намарно,
Не надто рвучи на собі сорочку,
Поволі поспішаючи,
Проживи ще хоч півтори відповіді,
Щоб наповнити цукрами лейкопласти,
Щоб стати перед смертю листком прекрасним
І спалахнуть у кінці, наче фенікс!
02.06.2022
