Де прича́ли сховали у човен забуте минуле,
Веслярем виступаєш зугарно-метким неодмінно.
Там вирує вода: не забула? А я ж не забула…
Не зуміла кипіння душі загасити промі́нне.
Із веселки міраж пов’язав нас, немов перевеслом,
Пульсом серця закоханих билось просвітлене літо.
Нуртувала вода. Рвали бризки шалені з-під весел,
І промінню тому не дано і в роках потьмяніти.
Мріла сукня, неслися щасливі, неначе на крилах.
Хвилювало торкання руки і занурював погляд.
Мабуть, юний весляре, тебе лиш уява створила
У коло́верті вод. Та, повір, не забула нічого.
