* * *
Відчуй, як тебе обіймаю,
як віршем торкаюсь лиця,
печаль недоречну знімаю,
хай в безмір пливе туга ця.
Рядочки припали до серця
розрадити спів солов’я.
За краплі мінору не сердься,
душа терпелива моя.
Вона непідвладна психозу,
й поезії не позбавляй,
щоб не перейшла знов не прозу
замовкнути не заставляй.
Хай щось відійшло, чи минуло
думки не сягнули мети,
та щастя про нас не забуло,
й словами торкаєшся ти.
Безсила замовкнути зовсім,
не бачу важливих причин,
міняю страждання на осінь,
а біль на тремтіння свічі.
Згадай, як любов святкували,
не в помислах, а наяву…
То може «жили-вікували»
продовжимо до рандеву?