Слова стікали з кінчика пера невимушено, легко та бадьоро:
Завжди рясний невпинний словопад змивав емоцій зашкарублий дьоготь.
Однак поволі хи'ріє потік, мілішає джерельце у натхнення;
Чи з Музою постав страшний конфлікт, ветує поетичні теревені.
Читаю в'язь минулих почуттів, у пам'яті відлунюють рефрени.
Довкола штиль, а у думках застій. О, де ж ви, грози — запальні й скажені?!
Прийдіть-но, знов! Хай сотні блискавиць уздовж і впоперек шматують небо!
Спитає грім: "Хотіла? Тож лови!" — й словесний дощ душевну сповнить цебру.
