Вже більше тижня сонце шкварить не на жарт.
Земля у згубі, хоч твердий у неї гарт.
Дерева стогнуть – сохне лист від спекоти.
Трава? Мовчить, немов набрала в рот води.
Люд нарікає – спека спокій їхній їсть.
Температура 30 – 40 з плюсом – гість
Вулиць. У домі теж нестерпна жарота.
Хоч у воді тримай увесь день живота.
Люди й рослини сонцю кидають: «Агов!
Охолоди уже нарешті свою кров!
Й ти, діду Громе, в дні жаркі снів не лови.
Хмари-примари до роботи призови!»
Дід Грім устав. Став бубоніти щось під ніс.
А потім гнів свій голосний у світ поніс.
Хмари почули, позбиралися в гурти.
Надули лиця, наче кульки, животи
І почали із відер лити воду враз.
Напився дуб і клен, помив свій корпус КрАЗ.
Від щастя очі ґрунт зволожив, тротуар.
Шосе умилось, хата знизила свій жар.
Зраділи люди і тварини. Зело теж!
Градус вода стягнула трохи вниз із веж.
Свіжіше стало. Все живе кричить : «Ура!»
Калюжі міряє весела дітвора.
Колись всі нудилися, як ішли дощі.
Тепер і ми, й дерева, квіти, і кущі
На сонце скаржимось, бо жар тілам несе.
Нема нічого просто так. На щось є все.
17.07.14
