Так дивно буває, коли не чекаєш,
Не просиш, ні мариш, а просто живеш.
І раптом ось так його вже обіймаєш,
Рукою по ньому ти ніжно ведеш…
Торкаєшся ніжно, не спішно, цнотливо,
Проміння його тебе ваблять теплом.
А потім ці губи, постава красива,
Ще й рясно полито молдавським вином…
І потім зникає це сяйво мінливе,
Уходить у ніч, як сонце за край.
Лишаються спогади, мрії звабливі,
І відстань, думками тільки долай…
Усе замішалось, війна і бажання,
І зустріч мінлива, і ночі блакить.
І рідна душа, із країни Балана
В яку зазирнути по глибше кортить))).
Чудовий вірш! 
