|
«Я слідкую за тобою і твоєю творчістю... Я слідкую за тобою і твоєю творчістю... я слідкую за тобою... слідкую за тобою...слідкую...слідкую...», — молотом гупали цими словами, в голові Марти, залишки важкого сну.
Серце калатало так, ніби мало розірватися. Холодний піт стікав зі скронь та пліч, залишаючи по собі сліди тривоги та неспокою.
«Це ж треба такому наснитися!?» — ледве змогла вимовити молода жінка.
Але чому? Чому вона їй приснилася? Хоча... Ні! Це не був сон! Вона приходила до Марти і була поруч, поки та спала.
Була поруч! Це було настільки реально, що не могло бути сном.
Голос, інтонація, навіть тембр! А отой насмішкувато зверхній погляд... Це не був сон. Марта її відчула. Впізнала. Марта її знала.
ПОДРУГИ
— Мартуська, привіт! Давно тебе не бачила! — весело вимовила її однокласниця. — А ти «ка-ка» була, «ка-ка» й залишилася, — пирснула та від сміху, змірявши оцінюючим поглядом дівчину з ніг до голови.
— Та вже яка є. А ти на себе дивися, — стиха промовила Матра і попрямувала до класної кімнати.
«Завжди та Ярина має мені зіпсувати перший день кожної нової чверті. Ну чому вона така зла? Що за людина? От через урок буде підлещуватися, аби я їй намалювала те, що поставить за завдання вчитель малювання. От візьму і не послухаю її сьогодні!»
Марта мовчки зайшла до класу, роздумуючи над тим, що сталося. Дівчина вже звикла до різкості подруги, але деколи слова таки зачіпали її юне серце, а від того на очі наверталися гарячі сльози, які вона щосили стримувала. Так було й зараз.
Ковтнувши «клубок» образи, який став у горлі, Марта сіла за учнівський стіл і підготувалася до уроку української мови.
Останнім, сьогодні, мав бути урок малювання. Звичайно, що Марта допомогла Ярині справитися із завданням, як вже очікувалося, хоча та й сама могла це зробити і досить непогано. Але чомусь Ярина вибудувала собі таку тактику і завжди використовувала талант Марти. А Марта не знаходила в собі сили сказати «ні». Дівчина завжди допомагала тим, хто до неї звертався, бо добре розуміла, що не всі мають хист до малювання, а для неї не складало труднощів за пару хвилин створити різнотипні роботи, та ще й так, аби вчитель не здогадався, що то вона малювала.
Вчитель все бачив і розумів, але його головним завданням було задати тему уроку, отримати результат і поставити оцінки. Він добре вирізняв почерк дівчини, який вже почав формуватися. Чоловік впізнавав його навіть серед вдавано незграбних малюнків для однокласників, але вважав, що якщо Марта хоче малювати для друзів, то нехай.
Решта — не для його тонкої натури.
Після уроків чотири подруги-однокласниці домовилися піти в невеличку місцеву кав’ярню, що мала назву «Кулінарія» , щоби таким чином відзначити останню чверть випускного восьмого класу. Дівчата вже відчували близький час розлуки. Вони усвідомлювали, що два місяці навчання швидко минуть, а тоді — екзамени, а отже часу для посиденьок не буде. Ну а потім відчиняться двері в самостійне життя і кожна з них ступить за їх поріг.
Але це буде потім, а зараз Надія, Марта, Іванна (Яся) та Ярина щиро сміялися з чергового жарту Ясі, крокуючи до омріяного закладу, який зустрічав дівчат неймовірними ароматами свіжої випічки і запашного какао у високих шклянках, яке вони смакували через пластикову соломинку.
— Добрий день, тітко Маріє, — ще з порога привіталися школярки з продавчинею, котра завжди була їм рада.
— І вам добрий день, мої щебетушки, — промовила тітка Марія, а в самої знову защемило біля серця.
«Мабуть моя Яросечка теж була б такою красунею та розумничкою, якби була живою…»
Жінка любила цих дівчат. Їй подобалося за ними спостерігати, вивчати їхні звички та уподобання. В кожній з них вона бачила свою Ярославу, яку втратила ще маленькою.
— Дівчатка, як завжди? — запитала тітка Марія і побачила схвальні кивання чотирьох голів.
Жінка приготувала чотири блюдця, на кожне з яких кулінарними щипцями виклала солодкі «картоплини» і взялася за «чаклування» над какао з молоком.
Дотепер дівчата не торкалися теми вибору майбутніх професій і обраних навчальних закладів. Мабуть боялися того, що, заговоривши про це, можуть пришвидшити наближення відчуття суму від розставання. А може просто ще не були впевнені у своєму виборі. Але сьогодні ця тема витала в повітрі і одна з дівчат наважилася на розмову.
— Надю, то куди ти плануєш після школи? — запитала Марта в подруги.
— Батьки хочуть щоб я йшла в медичне, а мені подобається з дітьми працювати. Минулого літа була я в селі у тітки і там допомагала її сусідці-виховательці в дитячому садочку. Це так цікаво, дівчата! Вони такі беззахисні, довірливі та смішні ті малюки! От піклувалася б ними, навчала, пояснювала все. Я знаю, що можна йти на педіатра і теж мати справу з дітьми, але мене не тягне до цього ремесла. — З сумом в голосі промовила Надія.
— Ти обирай серцем. Щоби потім не шкодувати. — Марта намагалася підтримати подругу.
— Та нащо тобі тих дітиськ! Будуть постійно скубати тебе за спідницю, наче ті гуси, і ґелґотати безупинно: «а чому?, а кому?, а де? а коли?», , а ще й памперси міняти, від яких аж в носі вертить! — невдало пожартувала Ярина, на що Надія зразу ж відреагувала.
— Ну й що? А що в цьому поганого? Вони ж маленькі і їм все цікаво. А хто ж тоді буде пояснювати і розповідати, якщо не такі люди, які це бажають робити від щирого серця? І, до речі, підгузки міняла. І не лише дітям. Коли моя бабуся хворіла, а батьки були в рейсі, я піклувалася про неї. І прала. І їсти готувала. Так що мене цим не налякаєш.
— Дивна ти, Надька. Але то твоє життя, тому ти за ним і волочися.
Ярина демонстративно повернулася до Наді плечима, вказавши цим на завершення діалогу.
— А ти, Ясю, куди подашся? Теж міняти підгузки? — засміялася Ярина і підморгнула до Іванни.
— Я, якраз, планую йти в медичне училище. І якщо треба буде міняти підгузки, то й мінятиму. Не бачу в цьому проблеми. Від такої роботи люди не «стираються» і не перестають бути людьми, а навіть навпаки. — Дівчина з притиском вимовила останнє речення.
Яся була тією з трьох, яка могла різко відповісти Ярині. Через те, Ярина мала до неї особливе ставлення — не грубила, не принижувала, не насміхалася. Не те щоби поважала, ні. Вона Іванну побоювалася. Надто багато та знала про особисте Ярини. Та і рота їй не закриєш. З такою краще дружити, то й спокійніше буде на душі.
Вони вдвох навіть мали свої таємниці, які не довіряли іншим дівчатам. Бувало що й на «какао» ходили обидві, щоби попліткувати і «поцокати ножицями» чуже життя. Особливо Мартине.
— Марто, а ти? Йдеш в десятий?
— Ні, Надю, не йду. Пробуватиму в педагогічне училище. Я вже навіть цікавилася. Там, поряд з іншими предметами, навчають малювати. І на досить хорошому рівні. Наберуся більше досвіду, а вже потім в інститут. Мрію про малювання. Про серйозне малювання.
— То і я так зроблю! — голосно випалила Ярина, високо піднявши підборіддя.
Було помітно, що ця фраза вирвалася у дівчини самовільно, вислизнувши з думки на язик і вона не встигла її «прикусити між зубам», від чого аж почервоніла.
— Ооо, а від тебе іншого й не чекали! — тепер вже Яся зареготала, похитуючи головою з боку в бік.— Ти ж мусиш бути там, де Марта, правда? Бо що ж ти без неї варта? Ой, а я вже й віршами заговорила, — сказала Іванна, знову засміявшись.
Ярина зиркнула на Ясю зі злістю й, підвівшись зі свого стільця, рушила до виходу.
— Ви про мене ще почуєте і це буде не з допомогою ані Марти, ані чиєїсь іншої! — розійшлася вона не на жарт і вибігла з приміщення, грюкнувши дверима.
— Йдемо вже, дівчата, бо ще уроки треба вчити. Біжу наздоганяти ту «нервуску», а то знову надується і мовчатиме цілий місяць!
Яся кинулася навздогін Ярині, залишивши позаду Марту з Надею...
НАДІЯ
Закінчивши восьмий клас, Надя, як і того бажала, вступила до педагогічного училища, яке знаходилося в тому ж місті, в якому вона ходила до школи.
Сама дівчина проживала в селі, але всі ці роки вправно приховувала цей факт від однокласників, бо, чомусь, соромилася цього.
Класна керівниця про це не розповсюджувалася, вчителі не знали, а батьки Наді майже ніколи не приходили на батьківські збори. А якщо й випадала така можливість, то завжди затримувалися ще на добру годину після всіх, аби надолужити спілкування з вчителями щодо доньки, не пересікаючись з іншими батьками.
Надя не була проблемною дитиною.
Спокійна, врівноважена, вихована. Швидко засвоювала навчальний матеріал. Не відмінниця, але й не пасла задніх.
Та якщо б хтось запитав дівчину якою є причина її бажання жити в місті, то вона б відповіла, що хоче всього того, що мають її подруги. І крапка.
За всі роки навчання в школі, Надія жодного разу не запросила дівчат до себе в гості, завжди маючи на те якісь поважні причини — то батьки в рейсі ( батько був машиністом, а мама провідницею), то до «тітки в село» мала їхати. То ще щось. А потім вже ніхто більше й не розпитував і не напрошувався до неї додому.
Насправді Надія мала дві великі мрії. Про першу знали всі — вивчитися на виховательку.
Про другу знала тільки вона. І це — жити в місті. Будь якою ціною.
Оскільки дівчина хотіла працювати з малечею, то, щоби досконало освоїти всі тонкощі роботи з дітьми, вона добре навчалася всі чотири роки, закінчивши педагогічний заклад з відзнакою. Продовжувати навчання у виші Надя не мала бажання, бо хотіла чим швидше приступити до бажаної роботи.
Батьки не противилися вибору доньки. Допомогли з роботою, замовивши за неї слово у РайВНО (мали там родичів), бо без того, в ті часи, було майже ніяк і дівчина, закотивши рукави, почала працювати. Правда, направили її до села. До рідного села. Але це не було проблемою для Надії, навпаки, стало стимулом зарекомендувати себе серед добре знайомих людей і на цьому «виїхати» вище.
Вже через два місяці активних занять з малюками, дівчина організувала показовий ранок для батьків, а ті, будучи вражені побаченим, запропонували винести цей захід на сцену сільського клубу. Ну а далі був районний центр.
Лише два роки Надія пропрацювала в сільському дошкільному закладі, бо її «примітили» і перевели у міський садочок для дітей високопосадовців.
Для двадцяти двох річної дівчини це була неабияка можливість просунутись по кар’єрній драбині та переїхати на проживання в таке бажане місто.
Кожен наступний щабель Надя долала без особливих труднощів. А якщо й виникали на тій дорозі перешкоди у вигляді «колег по роботі» чи друзів, то вона з легкістю переступала через них, бо тепер бачила лише одну головну мету свого життя.
Невдовзі Надія «вдало» вийшла заміж і від тієї доброї та щирої дівчини не залишилося й сліду.
Владна, холодна. Часом навіть жорстока, жінка відштовхувала від себе людей. Наживши з чоловіком четверо дітей, Надія замкнулася на собі та на досягненні нових цілей, які виникали внаслідок життєвих потреб.
З плином часу любов до роботи розчинилася наче туман. Малюки давно перестали хвилювати її серце.
Жінку дратували навіть рідні діти. Коли вона бачила, як сини між собою перешіптуються, позираючи в її бік, то вже точно знала, що настане за цим, а тому завжди мала напоготові кругленькі суми, якими закривала ті ненаситні «дзюбки», якими керували, на думку Надії, невістки.
Доньки теж не надто далеко втекли від синів. Як не нігті, то брови, як не губи, то брендові речі.
«Ото ще в пір’я не вбралася, одна з другою, як має бути, а вже мають такі забаганки!» — роздумувала про себе Надія.
Але трохи втихнувши у своїх наріканнях, потім задоволено усміхалася сама до себе, маючи повну впевненість в тому, що «мамуся» все зробить для того, аби діточкам було добре, а не так як їй, коли треба було постійно викручуватися перед однокласниками, що вона не міська, чи не відповідала стилю того часу.
Чомусь пригадала, як маскувала свій сільський говір перед шкільними подругами і від злості жбурнула на стіл ні в чому не винну ручку.
Змінилася Надя за ці роки. Дуже змінилася. А тих років ніби не так вже й багато минуло. Всього, якихось, двадцять з лишком літ.
Чи може вона такою й була?
— Надіє Олександрівно, — відірвав від роздумів жінку, що сиділа в широкому та зручному шкіряному кріслі, попиваючи улюблене еспресо, голос секретарки, — до Вас телефонує якась Марта. Каже, що ви шкільні подруги. Запитує, чи може з вами зустрітися.
— Світлано, скажи, що я на нараді, — віддала наказ голова районної адміністрації Надія і зітхнула.
«Ще мені цих дармоїдів бракує на бідну голівоньку».
Навіть після чотирьох пологів Надія залишалася досить стрункою. Гени такі. Тому жінка з легкістю встала з глибокого крісла, в якому просиділа ще одну годину після того Світланиного дзвінка, поринувши в спогади дитинства та юності…
Там вона була зовсім іншою. Тепер вже й не розуміє, як могла такою бути. Обожнювала дітей. Мала безліч цікавих ідей та реалізовувала їх з тими карапузами. А потім, в один момент все десь щезло. От так — «хух» — і нема Надійки, а замість неї серйозна злюча тітка, що розкидається наказами наліво і направо й спробуйте не виконати!
Але годі вже тих сентиментів!
— Світлано, підготуй документи на затвердження…
*******
Марта, прослухавши коротку відповідь Світланиної секретарки, вийшла з приміщення райради і попрямувала до того кафе, в якому вони колись, всі четверо, так любили пити «какао».
Бажання побачитися з давньою подругою вивітрилося, наче дим. Згіркло «какао», залишивши неприємний присмак і впавши на дно скрині Мартиного серця.
Вона зім’яла в руці модерну колоритну пластикову соломинку, яку прикупила, щоби подарувати Наді й викинула в смітник...
ЯСЯ (ІВАННА)
Для Іванни все складалося не найкращим чином. Дівчина провалила вступні екзамени в медичне училище і повернулася в школу.
Навчаючись у дев’ятому, а потім в десятому класах, Яся не полишала мрії вступити до, тепер вже, медичного інституту. А щоби набратися знань і приктики, які би потім допомогли їй при вступі, дівчина влаштувалася на нічну зміну на швидку медичну допомогу при місцевій лікарні, санітаркою.
Чергові лікарі дивувалися наполегливості та впертості юної дівчини, бо не всі дорослі витримували такий графік, а Іванна справлялася. Та ще й добре.
За цих два важких роки Яся почерпнула надзвичайно багато корисного як у практиці, так і в теорії, але втратила контакт майже з усіма подругами.
Ще на початку нового навчального року дівчата зустрічалися декілька разів у своїй улюбленій «Кулінарії», але з часом все стихло, бо кожна з них мала інші обов’язки та проблеми.
Марта, Надія та Ярина навчалися в педагогічному училищі, йдучи до своєї мети. Так само і Яся — заради мети жертвувала власними молодими роками, розвагами і радощами.
Закінчивши школу, Іванна робить спробу вступити до медінституту, але знову зазнає невдачі та повертається на роботу санітаркою на вже облюбоване місце, куди її з радістю взяли, бо добре пам’ятали за її працьовитість.
І знову на дівчину чекають недоспані ночі. Знову на задньому плані особисте життя.
Так тривало два роки підряд.
І от, за четвертою спробою, Іванна вступає до омріяного закладу.
Радощі та сум переповнювали дівчину. З одного боку вона раділа, що таки змогла, завдяки власній наполегливості, силі волі та знанням подолати такий складний шлях і стати студенткою. З другого боку Яся сумувала, бо скільки було витрачено сил, нервів і часу.
Перший рік навчання був складним, навіть при тому, що Іванна мала великий багаж практичних знань. Дівчина знову занурилася в навчання, не помічаючи нічого і нікого.
— Ясю,— одного дня мама дівчини почала не просту розмову, коли та перебувала на літніх канікулах, — може би ти вже трохи вилізла з тих книжок, дитино?
Вже б і за особисте подумала. Може би з яким хлопцем познайомилась? Роки йдуть, а ти все сама і сама.
— Ма, та все нормально. Встигну ще. Але обіцяю, що з нового навчального року подумаю над урізноманітненням свого часу. Таки добре мене «підкували» на швидкій, тому наступний навчальний рік буде чуть легше даватися.
Повернувшись після літніх канікул, Яся записалася у спортивну секцію з дзюдо, що діяла при інституті.
Там були й інші спортивні секції, але вона обрала цю.
Нові враження, нові емоції, знайомства, захоплення.
— Іва, запрошую тебе в кіно. Білети вже купив, тому відмова не приймається,— весело мовив Олександр, який вже давно задивлявся на дівчину.
Вони навчалися на паралельних потоках, а от спортивну секцію відвідували одну й ту ж.
— Як цікаво ти мене назвав, — відповіла хлопцеві Яся.— Так мене ще ніхто не кликав, а тому, маєш перший бонус — я приймаю твоє запрошення.
Дівчина вдало поєднувала навчання, спорт, де почала демонструвати неабиякі результати, і дружбу з Сашком.
Іванна відчувала себе щасливою.
Сьогодні в неї важливий день. З Японії приїхав майстер однієї з провідних шкіл дзюдо для проведення показових занять і Яся, серед обраних, в складі інститутської команди братиме участь у тому заході.
І сьогодні, на шостому місяці занять, під час спарингу, після невдалого кидка партнеркою на татамі Яся отримала дуже серйозну травму хребта.
Так для дівчини завершилося сходження до її мрії.
Іванна перевелася на заочний вид навчання, поки проходила довготривале лікування. На жаль, позитивних змін не відбувалося, а навпаки, стан дівчини все погіршувався.
На початку лікарі казали, що то защемлення нерва, а потім… Потім був поставлений страшний діагноз — розсіяний склероз.
Потім настало ще одне життєве розчарування — Олександр більше не приходив, не телефонував. Він так само раптово зник, як і з'явився в житті дівчини.
Іванна залишила навчання та повернулася в рідне місто.
Вже не молоді батьки піклувалися про єдину доньку.
На сусідній вулиці жив старший хлопець Вадим. Було йому тридцять три роки.
Дізнавшись про сусідську біду, маючи неймовірно добре серце, він прийшов провідати Ясю і закохався в неї.
Вадим бачив Іванну ще маленькою, а так як різниця у віці була чималою, то хлопець й не звертав уваги на набагато молодших дівчат. А тут...
Іванна зачарувала Вадима своєю красою, розумом і бажанням великої боротьби за життя.
Невдовзі вони одружилися і Яся змогла подарувати чоловікові сина. Перебуваючи під постійним наглядом лікарки, молода жінка справилася і з цим надважким завданням.
Деколи її відвідували Марта з Надею. Але як тільки Надія пішла на підвищення по роботі, одразу припинила всяке спілкування з однокласницями.
Ярина теж приходила до Іванни.
Сама. Основною темою розмов були або її власні проблеми, або монолог про інших.
Якщо колись Яся велася на ті «обтинки» життя інших, то тепер вона переосмислила деякі погляди, думки, вчинки і позбулася всього цього непотребу, відпустивши з минулим.
— Ясю, ти чуєш що я тобі розповідаю, чи я говорю сама до себе? — ображено надула губи Ярина.
— Та чую, чую, але давай домовимося, що наступного разу, як ти прийдеш до мене, то говоритимемо про щось цікаве, а не займатимемося плітками.
Наступного разу вже не було. Ярина більше не прийшла.
Згодом Вадим забрав Іванну та сина за кордон і вони оселилися в Канаді.
Жінка підтримує зв'язок з Мартою. Часто спілкуються по відеозв'язку.
*******
Вчора, під час розмови з Ясею, Марта помітила як та змінилася. Погляд потускнів. Рухатися їй ставало все важче. Ноги не слухалися. Руки теж. Та й з розмови Марта мало що зрозуміла, хоча всіма силами намагалася вловлювати кожне сказане Ясею слово, підтримуючи бесіду, лише б та не зрозуміла, що Марта, здебільшого, здогадувалася про що йдеться. Мабуть хвороба знову почала прогресувати...
ЯРИНА
— Олеже, дивися яка наша доня гарна! В житті не бачила красивішої дитини! — вимовила Таїса, залюблено дивлячись на їхню молодшу доньку, яка щосили тягнула старшу за руки з гойдалки, а та впиралася.
— Ой, так-так, моя любцю, що правда, то правда…
Ярина була улюбленою донькою, онукою, племінницею. Вона була «улюбленою» ученицею, студенткою. Але, вся та любов була «вигідною», «купленою», або через боязнь перед її язиком.
Хіба що за виключенням батьківської.
На роботі до неї теж мали особливе відношення. Ярину там зразу розкусили, а тому трималися на відстані великої обережності. З нею всі спілкувалися, розмовляли, навіть радилися, але цим все й обмежувалося. Ніхто не кликав її на каву, а з часом і на дні народження перестали запрошувати.
А кому таке сподобається? Прийде і вже з порога починає як не насміхатися з присутніх, то грубити незнайомим людям, якщо щось їй не до вподоби. Зверхня. Зарозуміла. Самозакохана. Її тоненький голос врізався у мозок присутніх і безупинно пиляв його вихвалянням себе, чи скиглінням про те, яка вона нещасна та самотня.
Ота сліпа батьківська любов зробила свою не добру справу і Ярина все своє свідоме життя не могла віднайти спокій та гармонію з собою та іншими.
Її тато з мамою вже відійшли до кращого світу. З сестрою, швагром та племінниками постійні суперечки і навіть сварки за поділ батьківського майна.
Тай зі своїм чоловіком Йосипом теж не солодко.
Он, дізналася недавно, що запахло «гречкою». То відразу подалася до ворожки, бо для чого марнувати час?
Принесла якогось зіллячка, якоїсь водички і давай частувати свого нещасного, який і близько не стояв біля тієї «крупи».
Бо ж люди сказали! А люди все знають! Того й під килимок, що перед вхідними дверима теж понакладала «дарунків», аби вже з самого порога мати «захист».
А ще та Марта!
Сьогодні знову її персональна виставка!
Як вона дратувала Ярину, знала лише Ярина.
Ще зі шкільної парти. Оті її прекрасні малюнки, які Марта створювала за хвилинку. Легкі штрихи, чи важкі мазки. Олівцями, олійними чи аквареллю. Та навіть вугликом та дівка добре малювала, а Ярині треба було годинами сидіти і то так не втне.
В школі Ярині без проблем вдавалося маніпулювати Мартою та «їхати» на ній. В училищі це вже стало робити важче, але все ж частково продовжувалося. Коли ж дівчата вступили до вишу і на талант Марти одразу звернули увагу як викладачі так і студенти, Ярина одразу почала, у різні способи, підставляти дівчину — то не перекаже викладачу передане прохання, то передасть, але геть змінить зміст. То «ненавмисно» розлиє фарби на Мартине полотно, яке мало йти на виставку, то не прийде у найвідповідальніший момент, чим підведе й перекреслить Мартині сподівання на усвідомлення Ярининих помилок.
( Лише Степан, однокурсник і майбутній чоловік Марти, зумів достукатися до самоповаги подруги-дружини і переконати, що така всепрощеність шкодить, насамперед, самій Ярині.)
Після декоративно-прикладного інституту шляхи дівчат розійшлися, але Ярина постійно слідкувала за життям Марти, її творчим шляхом і всім серцем ненавиділа успіхи, яких та досягала.
«То кажеш в тебе нині нова виставка? Я тобі зроблю виставку! Ще й яку! З фанфарами!» — Ярина швидко одягнула своє найкраще плаття, взула туфлі на високих підборах і рушила до дверей.
По дорозі ще мала заїхати на зачіску та макіяж.
«Аякже! Сьогодні буде її тріумф у поразці тієї нікчеми!»
Жінка вже смакувала перемогу, коли біля під’їзду неочікувано зіткнулася з Йосипом.
— Ти куди, Ярино така вибрана?
— Не твоє діло! Маю серйозні справи вирішити!
І не дочекавшись відповіді від чоловіка, Ярина відчинила двері авто і, добряче грюкнувши ними, різко рушила з місця та на шаленій швидкості помчала з провулка…
МАРТА
Про цю жінку Марта давно не думала, не згадувала її, не говорила за неї. Дуже дивно…
Вставши з ліжка та почавши приводити себе до порядку, вона посилено намагалася впорядкувати думки. Та це було не просто зробити. Якась невідома сила знову і знову повертала її до того відчуття, від якого вона прокинулася. Це той стан, коли ти знаєш, що на тебе хтось дивиться, ти стовідсотково відчуваєш, як хтось за тобою спостерігає і тоді шукаєш отого «когось». Шукаєш, шукаєш, а коли віднайдеш, то, зазвичай, шкірою пробігає холод, бо є в тому відчутті щось не дуже приємне.
Ще відтоді, відколи помолилася за упокій душі Ярини, Марта не торкалася імені тієї жінки. Для чого? Хай спочиває в спокої.
Але чи знайшла Ярина його там? Чи має той спокій? Бо, інакше, чого б шастала залишеним світом?
Сказати, що вони були подругами не можна. Ворогами теж не були. Може пересікачками на спільних теренах? А може це Марта для себе так вважає, а Ярина її вважала загрозою? Чи може й ворогом? Від цієї думки жінці знову стало зимно.
Чоловік Степан часто говорив їй, що потрібно бути дуже обережною з таким типом людей, як Ярина.
Марта дослухалася до чоловіка, але десь в серці її гризла совість, що вона таки не змогла вплинути на позитивну переміну Ярини.
У пам’яті виринув училищний випускний вечір.
Всі дванадцять дівчат і п’ять хлопців групи були неймовірно елегантними та вишуканими.
Легкі шифонові та шовкові сукні ще більше підкреслювали дівочу красу, а легкий макіяж заворожував відвідувачів ресторану, в якому молоді вчителі святкували закінчення навчання.Тоненькі каблучки вицокували музичні ритми, а п’ять піджаків зайняли свої місця на спинках крісел, очікуючи на гарячі тіла після чергового танцю.
Зазвучала повільна композиція і Степан — найталановитіший і найвродливіший з однокурсників, рушив у напрямку Ярини, Марти та Ольги, які стояли в кутку біля столика із солодощами.
Матра цього не помітила, бо стояла плечима до хлопця.
Ярина ж добре все побачила і, гордо піднявши голову, стала чекати, не зводячи очей з Степана. Ярина чекала. Була впевнена, що саме вона стане його обраницею.
А він підійшов та запросив Марту і відтоді вони не розлучалися.
Ярина цього не пробачила ані Степану, ані Марті. Коли вони одружувалися, зразу ж після закінчення інституту, Ярина навіть привітальної відкритки не послала, не те щоб їхати на весілля…
Глянувши у вікно з надією, що всі ці відчуття зникнуть з появою нововловлених бачень за ним, не оправдали Мартиних надій.
Важкість на серці та в голові продовжували відстукувати точний ритм тієї фрази: «Я слідкую за тобою і твоєю творчістю... Я слідкую за тобою і твоєю творчістю... я слідкую за тобою... слідкую за тобою...слідкую...слідкую...»,
День лише розпочинав відкривати свої повіки, а він для Марти був робочим, тому впоравшись з особистою гігієною та приготувавши сніданок, жінка сіла за стіл біля комп'ютера та зайшла у ФБ.
О, ні...!!!
Найперше, що виринуло в стрічці, це згадка про Ярину, що стало для Марти ще більшою несподіванкою.
«Стривай! Так це, якщо не помиляюся, наближається річниця від її загибелі», — про себе подумала Марта.
Жінка стала напружено пригадувати ту пору року, коли це все сталося.
«Літо. Точно! Це було влітку. І вже десь зо три, а може й чотири роки назад. Це сталося якраз в день моєї виставки! Значить вже п’ять років.
Невже прийшла мені нагадати про себе?».
Гортаючи дописи Мартину увагу привернули наступні фрази, написані родичами загиблої: «…прийди до нас у снах…», «…дай нам відчути свою присутність…», «…слідкуй за нами із небес…».
Чи то справді сумували за нею, чи — чого не зробиш заради лайків у ФБ?
Тобто ті люди кликали душу Ярини до цього світу, а вона завітала до Марти.
«Дивні люди. Замість того, аби молитися за спокій душі покійної, вони не тільки тривожать її, а ще й призивають до блукання між світами...»
Жінка знову відчула присутність того холоду, від якого ставало лячно.
Завершивши сніданок і закривши комп’ютер Марта пішла на роботу.
Головний біль не давав жінці спокою.
Прийшовши на роботу, Марта найпершим ділом підійшла до кавового автомату, щоби приготувати ще одну порцію кави. Невдовзі приємний міцний аромат наповнив все приміщення.
Марта вже хотіла пригубити цей чудодійний лік від її проблеми, коли якась невидима сила змусила глянути в чашку.
І яким було її здивування!
Там була ВОНА. ВОНА!!!
Ярина дивилася на Марту з утвореного, кавовою піною, малюнка.
Голова, тіло, зачіска, навіть характерні риси обличчя. А на місці серця — порожнеча.
Секунди розгубленості збігли миттєво, але Марта встигла себе опанувати, зафіксувавши на телефоні фото того зображення.
Якби це не сталося з нею, то не повірила би в чиюсь розповідь, бо таке не могло бути правдою. Але ж це правда! І вона її бачить на власні очі.
Відчуваючи, на цей раз, потребу з кимось про це поговорити, щоби переконатися в тому, що не зійшла з розуму, жінка почергово зателефонувала двом жінкам.
— Привіт, Ясю. Пробач, що турбую в цей час. Знаю, що тобі не до мене, але я мушу тобі про це розповісти, бо інакше буду сама себе боятися.
— При-вііііт, — заледве промовила Іванна на другому кінці телефонної мережі.
— Ану, для початку, лови фото. Якщо ти скажеш що на ньому, то тоді розповім решту. Якщо ж ти там нічого не побачиш, то й не варто витрачати часу, бо то все мої фантазії.
Матра напружено чекала на відповідь подруги. За мить в телефоні почувся приглушений голос.
— Не мо-же бу-ти...Та то ж Яри-на! Ти де ви-ко-па-ла це?
«Хух. Значить зі мною все в порядку. Це не сон. Це не мариво. І я не зійшла з розуму» — вже спокійніше подумала Марта і промовила.
— Та ніде не відкопала. Це Ярина сама «вилилася» в моїй чашці кави. Сьогодні п’ята річниця від її загибелі. От і нагадала про себе.
— Вже б за-ли-ши-ла во-на нас в спо-ко-ї. А то са-ма йо-го не ма-ла на зем-лі, і, як вид-но, й там не має. Та ще й тебе пе-ре-слі-ду-є.
— О! Це точно!
І Марта в подробицях розповіла Іванні про свій сон.
Жінки ще трохи поспілкувалася, наскільки дозволяло здоров’я Іванни і дійшли висновку, що будуть молитися Вервичку за спокій Ярининої душі, бо, мабуть, того ніхто не робить.
До Надії Марта знову не додзвонилася.
ЕПІЛОГ
Сьогодні гарний літній сонячний день.
Марта повернулася з роботи на обід. Це вже увійшло в її звичку обідати вдома.
Відчинивши хвіртку жінка увійшла на подвір'я та наблизилася до вхідних дверей.
Перед ними, біля перил грілася невеличка змійка. Ні, ні! Не вуж, а саме змійка.
Марта усміхнулася до неї та промовила.
—Привіт, Ярино. Я знаю, що сьогодні десяті роковини. Ми з Ясею помолимося за тебе. Навіть Надія підтримала нас. Вона теж тебе впізнала, бо я таки достукалася до неї.
Жінка взяла віник і легкими рухами почала відганяти непрохану гостю, а та, висолопивши свого язичка, зиркнула на господиню дому і взялася відповзати в траву.
П.С.
Завтра п’ятнадцята річниця від дня загибелі Ярини у тій автокатастрофі, яку вона спровокувала, та ще й забрала життя інших двох людей, навіжено мчавши на презентацію персональної виставки Марти, щоби увірватися туди у всій своїй красі та крикнути на весь зал, що вона — Ярина найкраща, а Марта їй все зіпсувала і не вартує такої честі.
«Цікаво, що буде завтра?» — подумала Марта і заснула.
Марія Дребіт ( Голодрига)
05.07.2024 Португалія
малюнок авторки у ші
ID:
1016902
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.07.2024 01:29:29
© дата внесення змiн: 06.07.2024 01:29:29
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
