Це відбувалося давно,
Іще в минулому столітті…
Хтось зараз скаже з вас: Ого!
Як довго ти живеш на світі.
Та мова піде не про те,
А розповім вам про калюжі..
Так, так.. Про літечко святе,
Шлях грунтови́й з-за огорожі.
Коли у спеку затяжну́
Прийде́ раптово літня злива,
То в кожну ямку грунтову́
Вода збереться й сріблом блима.
Там ніби сонечко сидить,
У кожній ямці, зве і манить:
Збирайсь, скоріш біжи сюди
Й щоб не помітила лиш мама.
Пройти з подвір’я й на шляху
Після дощу земля парує,
Й по теплім місиві з піску
Та пилу мокрого мандруєш.
Ногами босими біжиш,
А у підошви тепло-тепло,
Немов у казочку летиш…
Реальність сонечком всю стерло.
Та по калюжі взад-вперед
Листки як човники пускаєш,
А щоб пливли, насамперед
Гіллячку в руки і штовхаєш.
Й вони курсують по воді,
А по краях ти ліпиш за́мки,
Де вже уявні королі
Та королеви звуть до казки.
І виростають із піску
Усі будинки чи з болота…
А мама різочку тонку́
Бере, як прийде із роботи.
І вже до другого дощу
Прийдеться довго знов чекати,
Щоб потім знову досхочу
З пісочку вежі будувати.
