хлопчику, що не вмів здаватись
Я знов в тому полі, де вітер й ворони,
Стою серед диких вітрів:
Тягну свою лямку, держу оборону
І вірю в забутих богів...
Мій ворон кричить перепеченим свистом,
Б'є чорним, як душі, крилом,
А небо тьмяніє, десь ген, аж над містом...
Я йду... Все іду напролом...
Той образ, що жЕвріє на небосхилі,
Та блякла тонка полоса
Вмирає й з'являється... Кроки і милі
Змиває звичайна гроза...
Під серцем є рвані та наспіх зашиті
Глибокі тунелі провин,
Забутих образ і даремної миті
І кроків, і дій, і причин...
Під серцем сліди... Ворон плаче, вмирає -
Він далі не може... Замовк...
Я знов в тому полі... Я майже... Світає...
Я йду... Прокидається вовк...