Вона не вміла сповідатись.
Хоча звичайно, що робила помилки,
Воліла ними жити і картатись.
Так день, і місяць, і роки.
І кожен раз спіткаючись о досвід,
Латала душу і новий тягар з собою волокла.
І тихо вірила, що скоро буде "досить".
Вона до нього просто не дійшла.
І силуючись наздогнати, крок за кроком,
Примарний горизонт, що далі утікав,
Ловила від життя нові уроки.
Хтось дуже болісні уроки їй давав.
Та в один день їй все байдужим стало.
В той день не заспівали знов птахи.
Відтоді вона не жила, а помирала.
Так день, і місяць, і роки...
Пречудовий вірш! 
