Забуваю слова і скрегоче пісок
на зубах, від чуток за спиною.
Коли менше думок - значно довший рядок,
значно важче лишитись собою.
Підійматись синхронно і падати вниз
у міцному зв'язку лиш можливо.
Додаю я турботу в любов, наче хмиз
і дивлюся, ще вірячи в диво.
Забуваю слова і можливості їх
повернути на місце, спочатку.
Хоч за сміхом йде плач – за плачем буде сміх,
і тепло, що лишиться на згадку.
Хоч скрегоче пісок, що приносять вітри
у думках, притаманних лиш жінці.
Я кажу собі: "Просто зітри все, зітри!
I пиши на світлішій сторінці"
