Буз губить першості ключі.
Та дуб в зеленій опанчі.
Каштан пустив угору цвіт.
Розкрив свої пелюстки глід.
Бринить бджола. Гуде оса.
Від здивування в небесах
Завмерли хмари. Та не птах,
Він чеше польку на гілках.
Не прикусив у дзьобі спів.
Веде мелодію , як вів.
Я в п’єсі цій за глядача –
Горю і тану, мов свіча.
Весна мій смуток розчинила.
Якби ж іще війну спинила!
Якби ж достукатись могла
До того, в кого думка зла,
В кого душа – суцільний лід,
Для кого радість – це не цвіт,
А смерть невинного й руїни
Свободолюбної країни.
Та як весна здолала зиму,
Так Україна вийде з диму
Й вогню. Своє візьме належно.
І буде сильна, незалежна!