Я - лісова, бо народилась на Поліссі,
Серед дубів, осик на хуторі у лісі.
У тім раю росла, в красі купалась,
Ще хуторянкою в природу закохалась.
Як скарб, оберігаю ті спомини матусі:
Сидить на спориші малесенька Галюся.
Жуки, кульбаби... в травиці щось шукає
І вуж , неподалік, на сонці спочиває.
Ще груша у дворі росла крислата,
Дрозди збиралися на ній пісні співати.
Гуділи бджоли на грушках, квітках - весною
Той гамір лісовий доповнювавсь красою.
Так плинув час, роки - птахи крилаті...
Вже згодом у селі побудували хату.
Озерна тут краса манила очі,
Співали солов'ї, хор цвіркунів щоночі.
В душі я - хуторянка, хоч в місті, а не в лісі.
Перед очима груша, хатина на узліссі.
Оте з дитинства щось в мені зосталось
І юності роки, - черемхи цвіт, кохалось...
Я - лісова, бо народилась на Поліссі,
Із Музою дружу, коли у парку, в лісі.
І цю любов до лісового краю
Я зберегла :
оспівую, горжусь і величаю!
Примітка : Цікаво, що вужі полюбляли жити в господарських
приміщеннях хуторян. Вони не боялися людей, а
господарі звикали до їх. Вужі поводились спокійно:
виловлювали дрібних гризунів, а вночі досхочу ласували
тепленьким молочком, яке вправно відсмоктували у корівок.
Отримала величезну насолоду від Вашого вірша, Галинко, подумки повернулася в дитинство, де теж бавилися вужами, ящірками, лагідно поводилися з ними! Село - це неповторна краса!
Безмежно вдячна, Катрусю, за чудовий коментар. Рада, що і Ви згадали ті прекрасні миті дитинства. Не було у нас телефонів, іграшок крутих - ось і гралися в природі тим, що нас оточувало. Головне, були щасливі.
Щиро дякую, Соколе, за душевне сприйняття твору. Саме так, навчала і виховувала діток бути завжди гідними українцями, любити свій рідний край. Спасибі за підтримку.
Вражає підхід і ту красу у поєднанні,що є навколо нас! 
