Я не пишу, та все одно воюю,
Копійкою, молитвою, слізьми,
Для Бога шепочу лиш: "Алілуя!",
І головне - залишитись людьми.
Так сталося, пішла від мене Муза,
І друзів теж поменшало, однак,
А чи були насправді вони друзі,
Розсудить час - по-правді чи ніяк.
І кожен день стрічаю як востаннє,
Тривожна ніч, як прожите життя,
Тут є печаль в хвилинах каяття,
І роздуми про смерть і покаяння.
Запитую:" Для чого все це нам?"
Жили щасливо, та грішили часто,
А справді, що ми відали про щастя,
Доторгувались долями й життям.
Вже не пишу - ні краще, а ні гірше,
Стоять в душі молитвою рядки,
Сльозами на папері тепер вірші:
Діти б не сироти, не вдовами жінки.
Галина Грицина.