Він виходить з квартири, будинку, із себе,
Переходить дорогу і йде в горизонт,
Де зливається все і торкається неба,
Де проходить крихко невидимий фронт
Між життям і бажанням, сонцем і горем,
Різноплановим Я і німими Ніхто,
Між сріблястими зорями, бризками моря,
Висотою гори й шириною плато...
Він доходить майже лінії долі,
Що от-от розмежує навпіл весь світ,
Та не ближче й не далі, дещо поволі,
В такт життю, він, безсилий, тримає політ...
Крила гнуться від тяглості втрачених буднів,
Що, мов тіні, кусають шкіру спини,
Пір'я рветься, вулиці зовсім безлюдні,
А в очах блищать крихти старої вини,
Що рве душу, серце, горлянку й легені
Ціпким шматтям нервових закінчень і ран,
Дрантям образів... Злість обриває кишені,
Та прощати - гасити вулкан
Своїх грубих невігластв, злочинів, смислів
І важких застаріло-забутих провин...
Він виходить з квартири, чується приспів
"We all live in a yellow submarine"...
