коли
розстелившись у повний зріст
помирає призахідне світло —
вітер криміналістом шукає
в нього під нігтями
тіні камінних метеликів —
так завше було —
чим тонша в прожилках синь
тим прозоріше плеск
тим чутливіше калібрується
рівновага простертих
від себе й до себе дотиків —
поясом долонних уламків
без сили тяжіння назад до рук —
звільнених чи відлучених —
ніхто достоту й не скаже
поки сам не зачепиться за живе
світло що мружиться від
світанкових вікон
де дерева більше не держуть
себе в гілках
де яблуко обирає собі вуста
де колоссям рудим
колосіє іржа
на тупих
покинутих
лезах
09.03.24
