Ніхто не думав, що все може зайти аж так далеко. Боротьба за рівноправність, таку ж зарплату, таке ж ставлення … Хоч і залишається без відповіді питання, чи комусь хотілось такого аж зовсім рівного ставлення. Поступово наче втрачалася потреба одних в інших. Спочатку йшлося про торгівлю та обмін необхідним, а згодом … настала ера вдалого клонування.
Що ж, жінки та чоловіки стали окремими расами. Більше того, вони розселилися на окремих планетах. І це вже не про тимчасові труднощі взаємовідносин, а про відсутність будь-якої потреби.
Здавалося б, до того і йшло. По цілому світу визнавалися парами ідентичні статі. Але ніхто не замислювався про те, що спілкування з іншими все ж відбувалося: на роботі, у транспорті, навіть крізь телебачення та інтернет. А тут раптом було проведено різку і разючу межу.
…
Її звали дуже складно. Щоб дещо збагатитися емоційно, вона назвала себе одразу десятьма жіночими іменами. Деякі з них були українськими, деякі – іспанськими. Одним з імен було Інга, на якому ми для швидкості оповіді і зупинимось. У Інги були друзі – аналогічні до неї за статусом Марі, Арго, Помаранчеві крила … . Спочатку їм все подобалось. Вони розуміли емоції одна одної, вміли разом веселитися, сумувати … Щоправда, виявилось, що іноді важко вчасно промовчати. А потім виявилось, що немає кому вимовити вчасно фразу «Все буде добре». Зрештою, поговорити про тих, інших, теж втратило будь-який сенс. Бо виявилось, що іншість – саме там, а не у їх середовищі. І та іншість не ворожа, а просто цікава.
Зрештою, щоб припинити розмови такого типу, середовище ставало все більш воєнізованим і жорстким. Втрачене в інших підсвідоме захотіли реалізувати. Але помилково вважали, що це грубість, жорстокість, безсердечність. У такому варіанті суспільство стримувалось від бунту. Але і цього було замало … . Потрібна була війна.
…
У них тепер все було просто. Джек, Сем, Джо … . Навіщо ці витіюватості. Величезні екрани з футбольними чи баскетбольними матчами - ніхто не просить відірватись ні на хвилину. Ніяких емоційних зривів, ніяких потреб у вибаченнях … . Щось не так, прошу на ринг. Ніяких надмірних оздоблень ні вулиць, ні квартир. Все просто, все комфортно …
Але чому ж так сіро? Чому ж так безбарвно?
Дехто намагався імітувати втрачене, але це виглядало примітивно і якось безглуздо. Отак … Уявіть собі, що приходить весна, а немає за ким вертіти головою. Уявіть собі, що не потрібно обирати правильні слова, немає потреби загалом у красивих словах і тоді мова стає чимось схожим на російський суржик, щедро обсиплений матюками.
У такому варіанті суспільство перетворювалось на дике ревуче море. Потрібна була війна.
Його звали Рай. Так просто і так складно водночас. Цим іменем він завдячував тому часу, коли чоловіки ще захоплювалися початком власної свободи. Мабуть, його батько вирішив у цей спосіб увіковічнити це фантастичне відчуття.
Рай був тим, хто пішов одним з перших шукати втрачене у війні.
…
Інга вела полоненого з якимось особливим виразом обличчя. На ньому було все: гордість здобутого, відраза до іншості, втома від такого життя. Полоненим був Рай.
Зараз дивлячись на них обох, важко було одразу визначити, хто з них хто. Війна деформує риси обличчя, рефлекси стають ідентичними, навіть посміхатися видається важким і непотрібним.
Що тут вже скажеш про спробу порозмовляти … .
Проблема у тім, що вести полоненого не було куди. Їх гвинтокрил упав самотнім на цей зовсім віддалений та німий острів. Жодної ознаки хоча б якогось людського життя.
Дві обвуглені самотності у розпачі втупились в очі один одного …
…
Сучасній людині важко зрозуміти, що дотик руки до руки не означає взагалі нічого. Важко сприйняти, що дружні обійми – це ніщо, просто чиясь нав’язлива присутність. Аж надто близька не потрібна присутність.
Дві зовсім різні істоти виявились двома зовсім однаковими істотами, які взагалі не потребують одна одну.
Так було день, …, місяць. Жодного слова, жодного жесту. Єдине, що Інга перестала носити зброю у руках. Який у цьому сенс. «Який сенс у нього нападати на мене».
Слабший не заслуговує на протягнуту руку. Навіщо? Своєю слабкістю він заслужив свою долю. Так їх вчили. Але це було там - у світі, де багато людей. А не тут на самотній планеті, на самотньому острові … Ще й ніхто з них не знав, чим закінчилася та далека тепер від них війна.
---
Сталося так, що Інга провалилася в урвище. Надміру крута скеля не дозволяла ані учепитися, ані опертися об будь-що. Ще й страшенно боліла пошкоджена рука. «Не кричати ж йому: допоможи?!»
Перша ознака втраченого: він не покинув її. Не знав чому.
Рай зв’язував довжелезний шнур з вогкої кори дерев. Це зайняло трохи часу. Уявіть собі її здивування, коли вона побачила його з цим чудернацьким шнуром. Рефлективно їй вирвалось щось на кшталт насмішки. Але це не зупинило його. Шнур звичайно ж не витримав. Що ж сказала Інга? «Ти зможеш. Придумай щось». Переплетений з тонким пруттям шнур виявився набагато міцнішим.
Друга ознака втраченого: коли він виявився слабким, вона словами, жестом зробила його сильним.
Якщо першою сказаною фразою було «Нікчема», то іншою – «Ти зможеш». Інга зрозуміла, що у першій немає потреби, якщо є розум і воля сказати другу.
…
Вони сиділи біля вогнища. Ні, це явно не була пара закоханих чи близьких друзів. Це були двоє, які розмовляють.
Вони розповідали один одному про свої світи.
Їхні розповіді були позбавлені гордості.
Вони розуміли, що навіть світ, в якому вони опинилися зараз, є кращим за те, що у них було раніше.
…
Що було у них окремо?
Печера, нора ….
Якими були вони окремо?
Наче двійко загублених звірів.
Що сталось сьогодні?
Вони почали будувати дім. Найсправжнісінький. З вікнами, зі столом та стільцями і навіть з чимось схожим на посуд. Інший дім був зовсім невидимим - десь там усередині людських душ. У ньому були ще міцніші стіни, ще більше світла, ще більше простору.
Що сталося з ними сьогодні?
Вони трималися за руки. І це було гарно та урочисто.
Завтра це стало ніжно. Те, що було з ними раніше, було схожим на довгу ще не зовсім забуту ніч.
Якими різними стали їхні обличчя. Вони нарешті стали різними.
Така проста і чарівна істина стала буденністю:
Я до́вго ду́мав, хто для ньо́го ти:
Від те́бе кри́ла в нього вироста́ють.
Ці кри́ла, щоб тебе спасти́
Він під твої́ у мить потрі́бну підставля́є.
...
Де ж ми були раніше, що її згубили?
Їх відшукали. А точніше їх ніхто не шукав. Вони нікому не були потрібні.
На них натрапили випадково, бо побачили здалеку вогнище.
На втрачені світи дивився інший маленький важливий світ.
Інга та Рай тримали на руках маленьке дитинча. Дивлячись на нього, батьки щиро і радісно посміхалися. Це випадкове тридцяти секундне відео подивились одночасно дві величезні ворогуючі армії. Вони побачили втрачене … . І цього було досить.
У ньо́го не бу́ло її,
І він десь пропа́в уночі́,
Розки́дував мрії чужі́,
У цій метушні́ біжучи́ …
Ти мо́же весь спо́внений сил?
Ти мо́же найкраща в письмі́?
Диву́єш ти ро́змахом крил?
Куди ж полети́ш у пітьмі́ ...
Нема́є виді́ння у сні,
Нема́є споку́ти оче́й,
Ми ста́ли наві́ки одні́ -
Раби́ серед блиску рече́й …
А по́тім опа́ла вся мла,
Зача́х від неспра́вжності світ,
Не знав я, що ти ось така́,
Тому і блука́в сті́льки літ.
* або Жорстока алегорія
ID:
1008819
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 18.03.2024 20:59:30
© дата внесення змiн: 01.01.2025 21:14:46
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую за гарні слова ... 
