Пронизливий галас вокзалу
ще досі у згадках її:
Коханого там проводжала
у даль, де криваві бої.
Вечірня багрянь горизонту
шле денно зажуру здалік –
Чекає єдиного з фронту,
котрий у окопах вже рік.
Все рідше й чуттєвіше пише,
що любить, що цілий, живий.
І спальні порушують тишу
щовечір палкі молитви.
Про любого думає стало,
тлить серце бажання вогонь,
Щоб знову у шумі вокзалу
чимдуж обійняти його.
24.Х.23 р.*даний вірш публікувався в журналі "Дніпро"
Дуже хвилююча тема. У мене є подібний вірш «Прощання на пероні». Вокзали бачили більше щирих і міцних обіймів та цілунків, ніж РАЦСи. Ви гарно передали у вірші відчуття і переживання ЛГ. Сподобалось, дякую!
Скільки таких історій! Нехай усі наші воїни повернуться додому живі-здорові та зустрінуться зі своїми коханими! Нехай кожна жінка дочекається свого коханого! Дай Боже їм наблизитися до свого щастя, бо ті люди, яких чекають, у певному сенсі щасливі. Набагато важче тим, кого ніхто не чекає. Дякую за вірш, Ярославе!
