Сядь ближче, милий,
– тихо говорила,
– не я прошу, то серденько шепоче.
І піаніно боязко відкрила,
торкнулась легко клавіш серед ночі.
Жагуча пристрасть закрутилась виром,
то озивалась в небесах луною,
то нерозсудливо, то раптом смирно…
– Не йди, прошу, побудь іще зі мною.
То ноти рвались непокірним птахом,
то пестили тонкі тендітні руки…
то знову щемко, то природно м’яко
живили клавіші чарівні звуки.
Мелодія народжувала вічність,
в котрій немає для розлук мотиву.
Нестримні почуття скорила ніжність…
– Це щастя, друже… – й втихла співчутливо.
Котилась по щоці сльозою втіха
то нерозумна, то сліпа порою.
Ніч все любов'ю полонила стиха,
емоцій диво володіло грою.
Омріяні акорди відзвучали,
на клавіші схилилася обличчям.
А літо за вікном «люби!», кричало…
і ніс велику силу в слові клич той…
Їй інший наспів дарував світанок.
Сон, як знамення – світлий, кольоровий.
Фарбує сонце в світі забаганок
ще день без нього, втім такий чудовий.
23.06.2012
