Колись давно із далини Карпатських сіл
Понеслась чутка, що в одній старій хижині
Живе мольфар, який про біди знає всі,
І дати раду зможе будь-якій людині.
І потяглися до мольфара крізь ліси
Багаті, бідні, дуже хворі і здорові.
Просили різного: грошèй, добра, краси,
Кохання вічного й безмежної любові…
Серед людей була така собі стара,
В лахмітті чорному й з голодними очима.
Вона стояла збоку тихо, як мара,
Худа і довга, ще й з косою за плечима.
У довгій черзі шепотілись про біду
Багатий з бідним та здоровий із болящим,
Одна вона мовчала й думала: “Дідун,
Своєї смерті не побачив. Мо’, на краще…
Піду на хитрість: у його останній день,
Дам діду шанс, би походити ще по світі,
Якщо впізнає він мене серед людей,
Тоді залишу цілий рік його пожити”.
Але мольфар давно вже долю власну знав,
Вже кілька днів готовий був зустріти “гостю”.
Уже він й килим на підлозі їй прослав,
А у світлиці застелив начисто постіль.
Вона тихесенько ступила на поріг,
Зробила крок, не доторкаючись підлоги,
Спинився погляд на стіні, де оберіг,
На лаву сіла, дуже втомлена з дороги.
А дід швиденько заварив з шипшини чай,
І хліба маслом намастив, немов дитині:
“Ти поїси та відпочинь, не поспішай,
Мені про все розкажеш завтра. Буде днина…”
Тим часом дід зігрів цілющої води,
Умила ноги. Він провів її до ложа.
“Ти почекай до ранку, мила. Підожди.
Ось відпочинеш й на людину станеш схожа…”
Вона з очей своїх важкий картур зняла,
Додолу плащ упав брудний і мішкуватий.
Розплела косу, на перини прилягла
Й заснула міцно, мов по купелі дитятко.
А ранок знову землю сонцем обпалив,
Дід каву гріє, скоро вже проснеться гостя.
З-під ковдри теплої іде вона за стіл,
По білих плечах розсипається волосся.
Обличчя сяяло рум’янцем. Молода,
Високі груди, білозуба, чорноброва.
Вдихнула кави аромат і розцвіла,
Яких чудес лиш не буває від любові.
Старий мольфар далеко бачити умів,
Умів й людей любити, як себе самого,
Він не одну самотню душу обігрів,
І не одній бездомній мив нужденні ноги.
Дід знав життя, і знав що житиме до ста,
Якоїсь ночі бачив сон чіткий пророчий,
Я ще він знав, що часто Бог приходить так,
В обличчі бідного — впізнає хто захоче.
ID:
1007501
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Байка
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.03.2024 18:55:22
© дата внесення змiн: 04.03.2024 18:55:22
автор: Наталя Хаммоуда
Вкажіть причину вашої скарги
|
