Театр і кохання
В оперному театрі не вистачало чоловіків. Для масовки. Там мріяли про велику постанову. Із претензією виходу за рамки жанру. Під проблиски блискавиць, громові удари, іржання коней, викрадення сабінянок.
Аби залучити увагу молодої громадськості, запросили студентів. Мене із другом Вовіком прийняли на підспівки третього плану.
Ми зачаїлися поза спинами хористів, у задніх рядах. Пам`ятаючи закон хороспіву "не виділятися"...
Репетиції йшли на ура.
І ось настала генеральна репа, у костюмах.
А ставили «Аіду».
І грянув марш переможців. І прийшло все у рух.
Долаючи музичні абстракції просунутих образотворчих рухів, ми ховалися одне за одним.
Наші ноги були худими, соромилися...
– Ей, ви, двоє! – гаркнув режисер, – разійдиться. Аби вас було більше!
– Розходимося! А куди?
– Молчать!
Раптом обірвалася одна куліса. Почала різко опускатися завіса. Кордони між образотворчим мистецтвом та театром розмилися. Хтось полетів в оркестрову яму, до оркестру, зачепивши ногами арфу.
Виставу відклали.
- Важко, - міркував у гримерці літній статист, - уявити собі разючий контраст, ніж це сонміше.
– Яке? - Запитав Вовік.
– Театр, – став у третю позицію мужик, – називають храмом муз… А на мене, так він храм повій, які співають, танцюють і базікають, які сваряться, інтригують, галдять, пищать і блядствують!
- А як же кохання? - здивувався я, - Адже всі п'єси про кохання…
– У театрі кохання – поняття потойбічне. Купи пляшку гамули і дай їй п'ятнадцять карбованців. Будь-яка – твоя. Навіть Аїда
м-да нюанси театральних робочих буднів.....
