Муж дивиться косо і ходить навшпиньки — в дружини ізнов неписун.
Та тільки не можна про те говорити: прикличе словами гюрзу.
Зів'ється нізвідки, шипітиме гучно... Ховалася десь поблизу?
Та хай вже сичить і жбурляє отруту, бо гірше, як пустить сльозу.
Одна лиш надія на спокій і тишу: кохана поплентає в зум!
Там друзі-колеги читатимуть вíрші... Чи треба казати віршí?
Укотре забув, бо не рими — ключиці емоцій жагливий рушій.
Колись встановив їй контакт з інтернетом, є дядько один, зветься — ШІ.
Примхлива поетка лиш мовила згірдно: "Не хочу я рими чужі,
Бо в них ні краплини душі!"
А трохи б узяла — уникли б плачý й метушні!
Муж зиркнув у зошит: яке там завдання у вирі натхнення зросло?
Каляки дитячі: мотузка?.. чи яб'ко?.. чи крихітний райдужний слон?..
І як не згадати сентенцію мудру, що мовив один гострослов:
"Поезія вас не згодує ніколи, таке то дурне ремесло!
Поети, облиште вже Муз у покої, з лопатою — гайда в село!"
Гумор про поеток
