* русавка - одна з народних назв
водяного міфічного створіння,
згідно із записами Марко Вовчок
Незнано звідки заявилися вогня́ні люди.
Проте я не питаю звідкіля вони прийшли,
Скажіть натомість: "Порятунок для природи буде?" —
А то зелено-синім шатам скоро вже гаплик.
Самозаймання — емоційно-безконтрольний вилив,
Коли у серці пломенить несамовита лють,
Довкруж розкочує свої смертельні й дужі хвилі:
Нестриманці раптово смолоскипами стають.
Вони живі, однак вогонь цей випиває воду
З повітря. Тож, дрібні ставки давно уже сухі,
А небо більш не сіє хмари та дощі не родить.
Невже й Всесвітній океан відправлено в архів?!
Ні, він ще є! Я відчуваю в ньому дивну силу,
Що прикликає звабно, ніби зірковий магніт.
"Ставочку рідний, я б тебе ніколи не лишила!
Та жити хочу: торуватиму шляхи земні!
І хай ти всох, та знай, що непокірлива русавка
Про тебе спомин збереже аж до кінця життя!
Він буде завтра? Майбуття пряде старанно саван.
За оберіг із дна твого візьму камінчик я".
Крокую уперед, але назад ізнов дивлюся
З надією, що дім мій відродився із руїн.
На жаль, лише в уяві чую буркотливий плюскіт...
Кажу: "Достатньо! Спомином ти серце не труї!"
Та як забути свій куточок раю і свободи?
Куди не глянь, усюди лиш принишклість і печаль:
Ліси змарніли, ними більш ніхто не бродить;
Задуха; пелюстки із попелу на смак гірчать;
Із кольорів — лиш сіре, чорне і червоне;
Річки змовкають, замикаючи на ключ пісні...
Щаслива згадка хай собою всю мене огорне,
Аби напевне подолати відстані смутні.
А йти все важче. І останні сили тануть.
І меркне світло. Я до океану не дійду...
Намацала в кишені камінець — і стерлись грані
Реальності, бо звів хтось живодайний акведук:
Невидима енергія по ньому ллється швидко...
"Ставочку мій, і після згину ти мене зберіг!"
Так до мети й дійшла, чужою силою сповита,
І на порозі стрів мене просолений моріг.
"Ну, здрастуй, Океане! Ти нагониш, чи то приймеш
Ту бідолаху, що згубила свій прадавній дім?"
Злетіла хвиля в небо, голос дзенькнув, ніби дримба:
"Допоки міць не втратив, я обійми подарую всім".
P.s.
БЕЗПЕКА — це таке чудове і затишне слово!
Однак (за разом раз) приносять гості тужну вість:
Біда нові озера у свої тенета ловить.
Іще ніхто не прищемив їй задерикуватий ніс.
