Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Зоя Бідило: Дуся - ВІРШ

logo
Зоя Бідило: Дуся - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 9
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Дуся

Учні позаочі звали її Дусею. Вона недавно переступила критичну межу 30 років, за якою дівчата в селі майже не мають шансу вийти заміж. Дуся була негарною. Великі карі очі з важкими повіками, рівні стрілочки брів, прямий ніс, пишні губи були розставлені на її обличчі так недоладно, що неможливо дивитися на неї без жалю. Вона споглядала світ лагідними винуватими очима, наче вибачалася за свою негарність.
Після закінчення педагогічного інституту вони приїхали в цю степову школу одночасно - учителька англійської мови Антоніна Василівна, учителька російської мови і літератури Ніна Дмитрівна й учителька математики Євдокія Ігорівна. Тоня вийшла заміж першою. Миловидна, висока і струнка вчителька відразу приглянулася непитущому і майстровитому шоферу, який захоплювався радіосправою. "Якби він умів говорити, то був би професором", - жартувала Тоня. Насправді її чоловік не був німим, лише мовчуном. Він працював руками вправніше, ніж язиком. За відсутності в цих краях принців на білих конях, наявних талантів йому вистачило, щоб завоювати серце Тоні.
Пощастило й красуні Ніні - її уподобав шкільний завгосп. Хазяйновитий і підприємливий, він тягнув додому все, що погано лежало. Директор школи закривала на це очі, бо й сама користувалася його умінням вести шкільне господарство так, що самі собою утворювалися позаоблікові надлишки фарби, скла, дощок, віників, цементу та інших необхідних в господарстві речей, яких не купиш у магазині. І хоча завгосп завжди був не проти хильнути чарчину, він знав міру і випивав не в ущерб сімейному добробуту. Дівчата народили по донечці, освоїли мистецтво іронії, обзавелися курми і свинями і зажили звичайним життям сільських учительок.
Сільрада виділила школі однокімнатну квартиру у двоповерхівці. Там поселилася бездомна і незаміжня Євдокія Ігорівна - Дуся. Зранку уроки, після уроків позакласна робота: підготовка самодіяльності до шкільних вечорів і до концертів у палаці культури в дні державних свят, читання і обговорення улюблених книг, в доленосні для країни дні обов'язкове вивчення зі своїм класом матеріалів чергових з'їздів і Пленумів КПРС, один-два рази на рік поїздки на екскурсії в музеї Херсону або похід у Цюрупинський ліс, бо ж для степовиків ліс - це справжнє диво. Рік за роком не затребуваний запас любові Дуся витрачала на своїх учнів. У дитячому віці любов важливіша за вроду. Діти тягнулися до спокійної, розсудливої, розумної, доброї і негарної Дусі.
Дуся жила школою, математикою, уроками. Іноді вона ходила в клуб подивитися кіно, іноді разом з молодими неодруженими вчительками в дубовому гаю за селом розпивали пляшку вина під шашличок з ковбаси (м'ясо в селі було тільки у власному хліву). Іноді до товариства приєднувалися одружені фізрук, воєнрук і трудовик, обов'язкове чоловіче представництво в сільських учительських колективах. Тоді йшли у вибалок за селом постріляти в мішень з дрібнокаліберної гвинтівки. Кожну серію пострілів дівчата запивали вином, чоловіки - горілкою, всі разом закушували хлібом з ковбасою. Коли всі кулі починали оминати мішень, поверталися додому. Трудовик був слабкий на випивку і зі стрільбищ доводилося нести його мало не на руках. У такому вигляді стрільці остерігалися відпускати його додому - дружина голосно лаялася і погрожувала вигнати пияка з дому. Щоб уберегти трудовика від домашньої екзекуції, його піддавали тестуванню, а саме заводили в комірчину, де завгосп зберігав ковдри для шкільного інтернату. Стоси ковдр сягали від підлоги до стелі. Трудовикові давали завдання перерахувати кількість ковдр в одному стосі. Він слухняно лічив:
- Один, два, три, сім, дев'ять...
- Неправильно, починай спочатку.
- Я не п'яний. Не буду!
- Треба! Давай, починай!
- Один, два, три, шість, сім....
- Знову не так. Спробуй ще раз.
Після кількох невдалих спроб лічби нетверезе товариство виносило вирок: "Рома, ти п'яний!" Йому підносили склянку води з накрапленими десятьма краплями нашатирного спирту. Рома впирався - він не любив пити нашатир. Колектив наполягав. Зрештою Рома здавався, пив, очі прояснювалися, він перелічував ковдри, ні разу не збившись, і його, з горілчаним перегаром, але тверезого, відпускали до дружини.
В щоденній роботі і простих розвагах минало Дусине життя. Кожен прийдешній день був копією попереднього і обіцяв такі ж дні наступні. Вечорами вона читала поради вчителям у журналі "Математика в школі", розповіді про не її життя в журналі "Юность" і фантазувала про далеке майбутнє з журналом "Искатель". Вона змирилася з тим, що їй не судилося піти заміж. Сільські женихи не цікавилися негарною Дусею. Іноді в двері стукав якийсь нетверезий шукач любовних пригод, готовий втайні від дружини прикрасити собою Дусину самотність. Вона рішуче випроваджувала благодійників, радіючи, що вхідні двері достатньо міцні, щоб витримати їхній любовний шал.
Після Нового року Дуся одержала листа: "Здравствуйте, Евдокия Игоревна. Мне о Вас рассказал много хорошего Ваш бывший ученик, с которым мы отбываем наказание в одной колонии. Не подумайте обо мене плохо, я не вор и не убийца. По молодости и глупости я участвовал в групповой драке и получил срок. Мне до освобождения остался один год. Моя мать не дождалась меня, умерла. Ехать мне некуда. Может Вы согласитесь ответить на мое письмо. Буду ждать. С уважением и надеждой - Вадим."
Ех, Василь Макарович, як вчасно привезли в сільський клуб твою "Калину красну"! Дуся написала відповідь і незабаром одержала ще одного листа. Потім ще і ще. Хто сказав, ніби кохання виникає під дією особливих феромонів, що тільки відчувши і розпізнавши їх, люди закохуються одне в одного. Слова здатні роздмухати вогонь кохання не гірше феромонів.
Вже частіше б'ється серце Дусі, коли вона розпечатує конверт і на вийнятому аркуші читає: "Дорогая и любимая Евдокия! Я скучаю за тобой и считаю дни, когда наконец смогу увидеть тебя. Примешь ли ты меня? Сможешь ли понять? Я боюсь и жду нашей встречи."
Дуся дивилася в дзеркало і бачила себе, негарну і закохану невідомо в кого. Її ніколи не називали дорогою й коханою. Як же солодко відгукувалося все тіло на ці слова. Невже можливе і в її житті кохання? "Можливе! Можливе!" - схвильоване серце відкидало всі заперечення раціонального розуму.
Подумки вона то поривалася піднятися до ідеального чоловіка, в якого її уява стрімко перетворювала незнайомого Вадима, то опускалася до, ймовірно, цинічного зека з колонії, який пройшов Крим, Рим і мідні труби. Втайні хотіла, щоб Вадим був негарний, як вона, так йому легше буде її покохати. Хотілося рівності з ним у всьому: у вроді, розумі, долі.
Він приїхав нічним поїздом. Вона зустріла його на полустанку. Пасажирів було мало, зустрічаючих ще менше. Неможливо помилитися.
- Євдокія?
- Вадим?
І очі, і руки, і феромони... Вони обійнялися, поцілувалися, знову обійнялися і не могли відірватися один від одного. Дев'ять кілометрів від полустанку до села не йшли - летіли. Сяяли зорі і човник молодого місяця плив за ними до села над верхівками тополь. Ніколи більше світ не буде таким прекрасним, як тієї ночі. Вадим говорив вимріяні нею слова. Він був гарний, але ж то не страшно. Він називав її красунею, але ж ніч, вночі всі дівчата красуні. Вони обоє світилися від щастя - він зустрів дівчину, яку хотів покохати, вона кохала хлопця, який міг її покохати. Він переступив поріг Дусиної квартири, щоб залишитися з нею назавжди.
Вадима поставив на облік дільничний міліціонер, провів профілактичну бесіду, суть якої зводилася до двох коротких засторог: "Не здумай!" і "Начувайся!" Село загомоніло: "Дуся вийшла заміж за зека!" Через два місяці в селі сталася покража - уночі з хліва забрали зо два десятки гусей. Підозра відразу впала на Вадима, який вже працював у радгоспі на різних роботах (а на яких ще, якщо майже відразу після школи загримів до колонії). Дільничний міліціонер викликав Вадима на розмову: "Де був? Що робив? Хто може підтвердити?" Був удома, дружина підтвердила. Вадим повторював, що навіть вовк не полює біля свого лігва, людина ж розумніша за вовка. Чиї слова, Дусині чи Вадимові, дільничному видалися переконливішими, знає тільки він. Але Вадим знову почув знайоме: "Не здумай!" і "Начувайся!"
Дуся з жалем прийняла першу реальність його минулого, а тепер їхнього життя - Вадим не міг жити без чифіру. В перший ранок їхнього сімейного життя він поспішив до магазину і приніс два десятки пачок чорного грузинського чаю. Впевненою рукою налив у кружку окропу і насипав зверху третину пачки. Дочекався, коли розпарені чаїнки опали на дно, націдив чаю в чашку собі й здивованій цим дійством Дусі: "Спробуй". Дуся спробувала і скривилася: "Надто міцний. Як ти можеш таке пити?" Відповів, що чифір був чи не єдиною радістю в колонії. Запарювання і пиття чифіру перетворилося на особливий ритуал братерства. Кружку з чифіром пускали по кругу - кожен робив два ковтки і передавав далі. Один чифір, один прихід, одна доля. Чифір проганяв тяжкі думки і прояснював очі.
Дуся не спокусилася радісними відчуттями, але й не протестувала. Секрет виготовлення чифіру був нескладним, і тепер ранок починався з того, що Дуся запарювала чифір для Вадима, через півгодини після "чаювання" подавала на стіл сніданок і після цього йшли кожен на свою роботу.
Дуся погарнішала, розквітла від взаємного кохання. Вечорами вона читала для Вадима вголос свої улюблені оповідання з журналу "Юность". Вадим засинав, заколисаний її голосом. Його не хвилювали вигадані історії. Він знав життя не таким, яким уявляла Дуся. Батько загинув, коли Вадим був малим. Мама працювала вчителькою у молодших класах середньої школи. Вчився відмінно, але золоту медаль не одержав через четвірки з хімії і біології - не склалися стосунки з учителем. Четвірками не переймався, бо в своєму майбутньому житті не бачив ні хімії, ні біології - готувався вступати в Москві в Інститут міжнародних відносин, хотів стати дипломатом. Хлопчик здібний, працьовитий, наполегливий - чому б ні. Мама і вчителі не відмовляли - у Радянському Союзі молодим відкриті всі дороги. Поїхав у Москву і зрізався на першому ж екзамені. Переконував матір, що знав відповіді на всі питання екзаменаційного білету і впевнено відповів на додаткові запитання екзаменатора. Так і не зрозумів, за що одержав двійку. Зараз посміхався, згадуючи свою дитячу наївність - і без вступних екзаменів було відомо, що здібних до науки дітей сільських учительок не вчитимуть у цьому інституті. Слід подякувати екзаменаторові, який відправив селюка додому з першого ж екзамену, не дурив нездійсненними надіями.
До весняного призову в армію Вадим пішов працювати. Взяли учнем токаря на електромашинобудівний завод у Новій Каховці. Поселився в робітничому гуртожитку. Але кваліфікаційний розряд так і не одержав. За два місяці в гуртожитку сталася велика бійка. В його кімнаті роботяги обмивали чергову зарплату. До товариства запросили й Вадима. Вадим вперше в житті пив горілку і був молодцем та нашим хлопцем. Спалахнула сварка через те, що хтось когось недостатньо поважав. Билися кулаками, потім стільцями, далі пішов у хід ніж. Сусіди почули крики і грюкіт, викликали міліцію. Коли прибув наряд, на підлозі в калюжі крові один з пияків хрипів з ножем у боці. До лікарні привезли вже труп. Міліція забрали всіх учасників застілля. Друзі по чарці назвали убивцею Вадима. Вадим заперечував, але хто його слухав. За статтею 93 Кримінального Кодексу України "Умисне вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою" Вадим одержав строк десять років і був направлений відбувати покарання у Дар'ївську виправну колонію № 10. Надалі зі всіх можливих наук йому випало вивчати єдину - науку виживання. З воріт колонії вийшов суворий чоловік, який ніби ніколи й не був життєрадісним, розсудливим, товариським хлопчиком, юнаком, перед яким відкриті всі дороги.
Ще на "Німецькій хвилі" не читали "Архіпелаг Гулаг" Солженіцина, ще не були надруковані "Колимські оповідання" Шаламова, вже були вилучені з бібліотек всі примірники журналу "Новый мир" з "Одним днем Івана Денисовича". Радянським людям не слід розпускати нюні від жалю до тих, хто потрапив за грати. Там сидять вороги народу, убивці, грабіжники і злодії. Радянський гуманізм призначений не для них, а для будівників комунізму. Той, кого Дуся кохала і хотіла кохати завжди, прийшов з іншого, невідомого їй світу, переповнений болем, зраджений, зневажений, знівечений.
Минув місяць щасливого життя і довірливих розмов. Нарешті Дуся наважилася запитати те, що її непокоїло:
- Ти писав, що ти не вбивця. Для чого брехав?
- Не брехав. Я не міг нікого вбити, - заперечив Вадим.
- Чому ж не міг? Сили мав достатньо. Горілка найлагіднішу людину здатна перетворити на звіра. Ти ж кажеш, що не пам'ятаєш, як і що сталося, - наполягала Дуся.
- Не пам'ятаю бійку, бо билися без мене.
- А ти де був?
- Під столом.
- Що там робив?
- Спав. В гуртожитку у дні авансу чи зарплати іноді влаштовував гру "У тигра". Всі по черзі випивають без закуски стопку горілки. Найслабші вибувають з гри першими - сповзають без тями під стіл. Останній, хто залишиться сидіти за столом, той тигр. Я під стіл звалився першим, бо до того вечора навіть не куштував горілки. Випив десь 250 - 300 грамів. Цього вистачило, щоб заснути прямо за столом чи під столом.. На мені не було ні синців, ні саден, ні подряпин, я точно не бився. Моя вина в тому, що вважав себе не таким, як роботяги, які крім бабок, випивки і баб нічим не цікавилися. Вони підставили чужого, кого не жаль, кому по молодості дадуть мінімальний строк.
- Судили тільки тебе?
- Тільки мене.
- А інші?
- Інші дали свідчення і їх відпустили - не можна залишати завод без кваліфікованих робітників. Навіть 15 діб за хуліганство не присудили нікому.
- А що потім?
- Що було потім, тобі краще не знати - шконка, параша, кум, мусора, смотрящий... Дуся, я хочу забути ці слова і ці десять років на зоні. Якщо прийняла мене таким, яким я звідти вийшов, не змушуй згадувати, ким я там був. Досить того, що я вже не хочу бути дипломатом, представляти за кордоном державу, якою колись гордився. Для своєї держави я - сміття. Ти теж можеш стати сміттям, якщо почнеш розпитувати "Чому?"
- Що "чому"?
- Наприклад, чому директор радгоспу відгородив парканом під будівництво свого будинку частину пришкільної території, на якій були учнівська дослідна ділянка і географічний майданчик?
- Бо там є водопровідний кран, а йому потрібна вода для будівництва.
- Думаєш, він поверне школі цю ділянку після закінчення будівництва?
- Мабуть, поверне.
- Дуся, ти справді віриш в те, що кажеш? Чому діда Василя відправили на півроку в тюрму за вкрадене на току відро пшениці, а для директора везуть задарма з радгоспної комори м'ясо, яйця, мед, олію  - все, що там є? Або чому директору двоповерховий будинок з усіма зручностями, а тобі у двоповерховому гуртожитку маленька кімната з кухнею і у дворі загальний туалет з вигрібною ямою?
- Бо він директор, він керує радгоспом, тому має право.
- А ти учитель, ти вчиш дітей. Ти не маєш права?
- Маю інші права. Люди ж не однакові.
- Які твої права? В тебе ніяких прав, крім працювати в сільській школі. Ти не маєш права працювати в місті бо міські школи не надають учителям прописку, а без прописки немає роботи. У Юр'їв день кріпосні селяни могли пошукати собі іншого пана, а в тебе немає навіть такого права.
- Вадиме, я люблю дітей, люблю свою роботу, люблю своїх учнів. Я не хочу в місто. Хтось повинен вчити сільських дітей.
- Чи так вже потрібна їм твоя математика? Скільком з них доведеться шукати корені квадратного рівняння чи розраховувати синуси з логарифмами? А скількох з них поставлять за станок все життя точити один і той же шмат заліза за кусень хліба з дешевою ковбасою або ще гірше, кинуть за колючий дріт косити очерет для якогось целюлозного заводу або валити ліс для закордону. Ти задумувалася над тим, до якого майбутнього готує дітей школа і що чекає їх за шкільним порогом? Навчені жити у вигаданій учителями країні, як вони будуть пристосовуватися, виживати і ламатися в реальному житті?
- Вадиме, в тобі говорить кривда. Більшість людей знаходять своє місце в житті. Скільки тих, хто опиняється за гратами?
- Я можу відповісти скільки - більше ніж кожен сотий сидить, і з них кожен третій або четвертий - за політику. Не за вбивство, не за розкрадання соціалістичної власності у вигляді відра пшениці - а за те, що посміли вголос десь засумніватися в ідеальності радянського державного устрою. Це не найгірші люди, вони винні лише в тому, що посміли думати не так, як думає або робила вигляд, що так думає, більшість.
Дусю лякали ці розмови. Відтоді як у її життя прийшов Вадим, барвистий світ буття почав стрімко перетворюватися на чорно-білий. Вона викладала математику і мала раціональний склад мислення. Вадимові докази були сильнішими за її заперечення. Логіка підказувала, що Вадимова правда - не єдина правда цього світу, але вона за межами її світу, і тепер вже за межами його світу. В них є кохання, вони обоє молоді, сильні, роботящі. Якщо не заздрити директорським хоромам і задовольнятися тим, що дає власне життя, можна бути щасливими.
Вона долучала Вадима до своїх розваг - кіно, вилазки в дубки на шашлики, посиденьки з подругами за чаєм біля телевізора. Стрільбищ не стало - воєнрук з обережності відмовився давати зекові в руки гвинтівку, але Дуся не засмутилася. Вони з Вадимом чекали первістка, не можна труїти його алкоголем. Лісоповали, заготівлі очерету, несправедливий устрій життя - все це не мало зараз значення.
На початку червня Дуся була вже у родильному відділенні радгоспної лікарні. Роди пройшли нормально, без ускладнень. Народився хлопчик. Дуся виглядала Вадима, але він не приходив. Приходили подруги вчительки, приносили передачі - ой, це все зайве, в лікарні хороше харчування. Вадим повинен би принести дитячі речі: пелюшки, розпашонки, чепчики, підгузки. Все приготовлено, залишалося купити тільки дитяче ліжечко, постіль і візочок. Вадим повинен був це зробити, натомість прийшов, потримав сина на руках і зник.
Забирали Дусю з лікарні подружки. Вадим об'явився через кілька днів, брудний і нетверезий. Виставлявся з нагоди народження сина, пив з трудовим колективом, потім з нетрудовим колективом, потім з випадковими знайомими, потім опинився у райцентрі, де з ним ділили радість дружньо налаштовані незнайомці. Пили, спали, знову пили. Радість була безкінечною, але закінчилися гроші, за які треба було купити ліжечко і дитячий візок. На попутках повернувся до Дусі. Дуся, ласкаво посміхалася і йому, і синові.
Щасливий кінець "Вони жили разом довго і померли в один день" був би в казці. В дійсності кінець інший. Дусю надовго поглинули турботи про малюка. Вадима прийняло сільське чоловіче товариство,  в якому глобальні питання світового устрою завзято вирішувалися за кількома пляшками шмурдяка. Обговорення проблем державного устрою відбирало все більшу й більшу частину його заробітку. За кілька років Вадим був таким же фіолетовим алкоголіком, як більшість чоловіків сільських учительок. Він дуже любив Дусю і сина, про що охоче повідомляв кожному при першій ліпшій нагоді. Дуся засвоїла мистецтво іронії, як у свій час кожна з її колег по школі. Син став сенсом її життя, а Вадим - залишився коханням на все життя.
Несподіванкою стала жива мати Вадима. Дуся разом з сином якось поїхали в село, де народився і виріс Вадим - припасти до коренів родослівного дерева. Свекруха і бабуся вже не вставала з ліжка у палаті для літніх самотніх людей при сільській лікарні. Вона нічого не пам'ятала. Люди розповіли, що мати пишалася талановитим сином, але посоромилася бути матір'ю убивці. Вона ні разу не відвідала його за весь час ув'язнення.

ID:  1003510
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.01.2024 14:20:41
© дата внесення змiн: 19.01.2024 14:41:45
автор: Зоя Бідило

Мені подобається 5 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (187)
В тому числі авторами сайту (13) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Vasul_ILkovuch, 04.11.2024 - 20:06
smile 12 16 22 22 23
 
Зоя Бідило відповів на коментар Vasul_ILkovuch, 04.11.2024 - 20:55
friendz 16
 
О. Хвечір., 08.06.2024 - 11:50
12 Не вірю я цьому Вадиму... Йому мати і не повірила, бо знала на що здатна її кровиночка.. Якщо так він хотів вчитися, то вступив би в інший інститут чи технікум... Я, коли був ще студентом, був на практиці в реабілітаційній установі з таким контингентом... Усі без винятку за їх словами були невинні, мов весталки- м'які, пухнасті і з рота тхнуло м'ятою. Жоден з них не зізнавався, що скоїв злочин, хоча відсиділи по 12-20 років за тяжкі злочини... friends hi
 
Зоя Бідило відповів на коментар О. Хвечір., 10.06.2024 - 08:15
В інший інститут чи технікум - це вже наступного року, бо такі були умови вступу до вузів. І попереду осінній і весняний призов до армії. То вступ відкладався ще на 2 чи 3 роки, кому як пощастить.
І жаль було Дусю, бо Вадим не надто мені подобався. Ви це прочитали, хоча я намагалася не виказувати своє ставлення до нього.
А сиділо багато людей не по ділу, відразу після школи хлопці ще гарячі і наривні - за бійки, зрілого віку годувальники родин - за крадіжки.
 
О. Хвечір. відповів на коментар Зоя Бідило, 10.06.2024 - 08:26
Моя мати не вступила у вищ в Одесі, але за результатами іспитів вступила у технікум в Києві, бо іспити в технікумі були пізніше... Це у 70-ті роки... Тому я так і подумав... hi
 
Рунельо Вахейко, 17.03.2024 - 13:19
12 hi give_rose

Дуже сподобалось і якось само собою з'являлись спогади...
Хотілось продовження і якось під кінець оповідання пішло прискорення подій, оповіді.
Невже рідна матір, вчителька повірила що її син вбивця?

Бажаю творчих успіхів!

Слава Україні!
Слава ЗСУ!
 
Зоя Бідило відповів на коментар Рунельо Вахейко, 18.03.2024 - 23:23
Вадим частково списаний з мого однокласника і частково з чоловіка Дусі, з якою працювали в одній школі. Його мати повірила, помирала самотньою, син в цей час спивався в сусідньому селі.
Села - наше Конго - мої найболючіші спогади.
"...під кінець пішло прискорення..." На жаль не вистачає часу писати. Почато, недописано, витіснене іншим і так само покинуто, як Дуся. Ще й війна ламає всі задумки, всі плани...
 
Читаю тут, як правило, тільки вірші, але оповідання Ваше прочитала на одному подисі. hi
 
Зоя Бідило відповів на коментар Світлана Себастіані, 20.01.2024 - 22:58
Дякую. Душа лежить до прози, в ній почуваюся вільно. Багато задумано, почато, але поезія не пропускає, хоча дається важко.
 
Світлана Себастіані відповів на коментар Зоя Бідило, 28.01.2024 - 17:03
Пишіть, я читатиму, натхнення Вам! 23
 
Дякую!
 
Зоя Бідило відповів на коментар Шевчук Ігор Степанович, 19.01.2024 - 19:47
16
 
12 17 17 17
 
Зоя Бідило відповів на коментар НАСИПАНИЙ ВІКТОР, 19.01.2024 - 19:48
friendz
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: