Фрагмент оповідання. Таємниця хутора. У згадках козака Василя
Хутір наш огорнув спокійний зимовий вечір, - синій, наче прикритий казковим покривалом. Аж душа боліла від тої таємничості віковічної. Такі от вечори з дитинства люблю, бо вони змушують замислитись над минулим, сучасним та неквапливо споглянути у далечінь майбутнього, чи то у його безодню..
Приходять думки: «Що там буде? Та чи буде? Чи побачити доведеться бодай раз ще любі очі, весняний квіт зірвати, трави зеленої відчути запах?» Та досить вже, що ви кляті думи уп’ялися , - йдіть геть! – відмахуюся від думок та йду собі за хутір, - у серце степу зазирнути.
Я - Чоловік…тож соромно зізнатися, що здавна моя душа у такі часи сумує а деколи й - плаче. От тільки цей раз не вдалося їй, бо ж приїхали здалека гості. Позаду, з нашої довгої біленої хати линуть голоси, там, у великій кімнаті, весело палають вогні, зазирають пекучими язиками у почорнілі ікони , й мов оживляють їх святі та засушені обриси. А який регіт лине з тої нашої хатини! Аж земля хитається…
Так, сьогодні до нас у гості мов чорти увірвалися – бо ж запоріжці приїхали.
«Ой, не буде святим мощам спокою!» – певно скаже не один раз моя сива бабця. А мати – перехреститься, мов замислившись про щось своє, усміхнеться.
Я люблю козаків, розумію їх душу,та не поспішаю цей раз до гостей, - бо ж сердечні думки не дають спокою.
Досі переді мною – буяє степ… Ой, той степ.. Як же я любив його, як же болів ним тодіу той вечір… Мабуть народився у степу чи що ще(ця думка завжди викликає тепло якесь). Батьків не запитую де народився, соромлюся. Загалом дехто каже, що мене знайшли вони під копицею, у заметіль чи то у дощ. Та що ті дурні перекази! Батьків - поважаю. Поважаю, бо знаю, що ота повага й їх любов – ладні захистити у бою, а зневага – мов крила обрізає козаку.
Тяжко йти без благословення батьківського у бій, ніби у останній раз йдеш. Та й мені вже - доводилося. Мати моя - жінка з добрячим перцем.
Та загалом, мені пощастило з батьками. Батько – знаний вояка, мовчазний, спокійний, не пияка, мудрий та виважений чоловік. Його поважають люди. А мати? Як згадаю, як вона мене добряче драла, - й зараз лячно навіть. Хоч , усе це –пусте. Мати… тут вже якось і любов була й іньше. Сильна душею людина, та втомлена від долі, яка припала на її життя. Прости мене, матусе… Роси висихають, віки йдуть, а ти усе мов та чорна тополя стоїш перед моїми очими та сумо на мене поглядаєш. … Як боляче тобі було..- тоді… тоді як горіла наша земля... ТИ вже пробач. Не міг інакше, не встиг закрити від того вогню . Хоча, може й брешу, бо усе ми можемо інакше , та обираємо не той шлях, та не вернути вже того дня.
Стою… переді мною –степ, далекий , вільний, травами вкритий високими, снігами заметений. Мов великі хвилі вони білені, здіймаються над хутором, - до нього линуть, наче ковтнути бажають наші хати, церковку невеличку… та не вхоплять… ні! Відіб’ємо- приходить думка…А з нею, мов відповідь мені приходить з-за байраків – далека, тужна вовча пісня. Ой, сумно . як же сумно тобі брате… «Чую! Чую!» – кричу вовку через степ, голос лунко летить, від землі до неба. Мов почувши мене, волохатий співак замовкає. Таємно, з хмар сивих, світить місяченько.. на мене, на мою велику довгу люльку сипле світло, одинокі сніжинки кидає. З хати виходить батько, гукає…»СИНУ!» Де ти ходиш..! " Ой тато... Хоч іще побчимося.."Прощавайте, люди добрі… степ, вовк…Вимушений йти до хати… йду повз криницю, мов із майбутнього вертаюся у минуле…нахиляю голову й заходжу у двері. ДОбрий вечір, батько, здраствуй, мамо! О… дядько, Петро, який ви, велетень- козарлюга! Мені б отаким бути!
Ан.бук-Стефко
ID:
1002756
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.01.2024 21:29:50
© дата внесення змiн: 10.01.2024 21:29:50
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
