це давня історія, всього й не згадати,
позаяк
словам я не сторож, а чулий поводатар.
отож,
була собі рослинка на ймення курай
чи то у відлюдній пустелі,
чи посеред широкого степу:
гарна, лапата, моцна.
вона ластилася до сонця,
поринала в його люблячі обійми;
живою кітвою трималася за землю,
черкала її живодайні настоянки,
тому щороку й родила плоди нівроку —
файні,
принадні,
смачнючі.
м-м-м!
єдина біда:
вподобала рослина пліткувати з вітром.
най би тільки своє переповідала,
так ні, вона слухала його оманливі байки
і всотувала,
слухала й всотувала,
слухала й...
облудні слова
прокралися аж в саму серцевину
і там обернулися ржею.
попервах, була ледь помітна плямка,
з нею можна було б якось жити,
ніхто ж не досконалий.
та згодом-перегодом іржа почала зростати,
вона все більшала й сильнішала,
розпускала свої отруйні мацаки,
аж поки цілком не полонила курай.
він забув усе гарне, що мав,
бо марив
лиш чужоземними дивовижами.
і від того його стебло при землі тоншало,
тоншало,
тоншало...
та й
пере-
-ло-
-ми-
-лося!
а вітру тільки того і треба!
давно вже чигав за пагорбом,
підхопив курай за чуба
і потарганив світ за очі —
якнайдалі
від рідняківського
корінняччя.
дехто розказував, що одного дня
чи за рік?
чи за десять?
помотлошений курай прокотився
своїм колишнім обійстям
і начебто побачив там іншого себе:
такого ж моцного
лапатого
гарного
як і колись.
ніхто не знає:
насправді там забуяла нова рослина
чи то лиш тіньова мара присіла на корінь,
що кам'яною скалкою увіп'явся в землю.
однак
бабуня раз у раз научали:
"а чи ти льон, а чи тополя,
не занехаюй своє коріння,
бо завсігди перекот'полю
перина з пуху здається рінню."