Частина 3
Такої смачної води, як з цього струмочка, я ще не пив. Адже його мені знайшла Білкуся – єдина подружка мого щасливого дитинства. Спрагу втамовано, тож білочка погодилася показати мені ще цікаві місцинки в лісі, де вона бачила гарні корінці. Але про галявину, будиночок і Корінчиху ніколи не чула( обіцяла в батьків запитати чи своєї довгожительки бабусі). А поки бігла , іноді стрибала з дерева на дерево, показуючи мені стежку, а я то стрибав, то пурхав – намагався не відставати, щоб встигнути за нею. Ось ми дісталися невеличкої галявинки, навіть крихітної, якщо порівняти зі знайомою вже вам галявиною. Тут ріс могутній дубище! Років тай років йому… Біля дуба все хтось перерив. Оце коріння!!! Ніколи такого і ніде більше не зустрічав. А стільки ж перелітав за своє життя, всюди бував, скільки потім коріння різного бачив! Це було глибочезне, широчезне! Де воно починалось, де закінчувалось? Досліджувати і досліджувати мені малому… А Білкуся торохкотіла, що восени тут море жолудів, і що неподалік живе родина Кабася. Це вони облюбували дуба і риють біля нього: так навчають Кабася кабанячих мудрощів.
- А ось і Кабась! Кабасику, привіт. Диви, хто зі мною! – вигукнула білочка.
- Кабась був кругленький, рожевий, мав товстенькі короткі ніжки-ратички і такий самісінький рожевий закручений спіралькою хвостик, симпатичний п’ятачок-круглячок, білесенькі довгенькі ікла та мав маленькі жовті оченята, що були розташовані на мордочці близенько, ніби одне хотіло глянути на іншого. Він саме валявся в неглибокій калабані, і від задоволення порохкував – класичне дурненьке рожеве поросятко можна було б подумати, якщо краще його не знати. По-перше, на те він і порося, ще й мале, невчене, як сміялася-примовляла до нього частенько білочка. А по-друге, хто не любить влітку повалятись і побавитись у водичці, хоч і брудній. Ми підійшли ближче, бо те, що йому гукала Білкуся - Кабась не чув. Він ще умудрився через п’ятачок пускати подвійний фонтанчик – всі пустощі заразом, поки батьки на роботі.
- Глушман ти! – гукнула йому в рожеве вушко білочка. – Агов! Вилазь з калабані, знайомся – це Крукі!( так мене звали друзі і батьки дитиною).
- Кабась… - шмигнув-рохнув своїм рильцем кабанчик, його фонтанчик вилився просто мені на пір’ячко. А сам він подав мені бруднющу праву ручконіжку, мовляв – Привіт!- сам при цьому ще не повністю виліз з калабані.
- О! Я тобі покажу безліч всіляких корінців, люблю їх підривати та підгризати – зізнався кабанчик.
- Кабась, дурник –дурником, на перший погляд, а читати він єдиний з нас, хто вже навчився! Хоч і був нашим однолітком. Навіть Білкуся ще не вміла читати. Тому він так багато знав про корінці( книги з домашньої бібліотеки). От тобі й Кабась! Я його називав – філософ. Так цікаво він розповідав книжними словами, ще й мав відмінну пам’ять! Але про Корінчиху нічогісінько не чув. На рожевому поросяті позасихали сірі плямки від болота.
- Побіжу до струмка, терміново встигнути вимитися і висохнути до приходу батьків – долинали слова кабанчика вже здалеку, перемішані з тупотінням-поцокуванням, коли його ніжки потрапляли на камінці. Мама з татом у Кабася були дуже суворі. Пустощі – це не про їхнього сина – казали вони усім своїм знайомим. Розумієте, як ми погналися усі до струмка, щоб кабанчик в очах батьків залишався чемною і слухняною дитиною! Час з друзями промайнув, як Білкусин хвіст, коли вона от зараз зникла, бо теж могла заробити на горіхи від матусі. Ми навіть не попрощались – не було часу на ці дрібниці. Я щосили, махаючи маленькими крильцями летів додому. І ніби швидко, як мені здавалось, летів… З лісу випурхав, як почало вечоріти. Сяде сонечко – тоді біда.. Я ж не бачитиму дороги до свого дуба. Що робити? Розгублений я зупинився, і приземлився на кущ, щоб перепочити від швидкого льоту. Оце загулявся – забув про час. Швиденько - повільно, повільно – швиденько , стугоніло мені в скронях. Що я батькам скажу цього разу, ох і влетить мені!
- Твої обіцянки нічого не варті! – вже неначе чую татів сумний, втомлений голос.
- Ех, бешкетник я якийсь росту, неслух – крутилось в моїй голові разом з думкою, як так зробити, щоб миттю опинитись вдома, хоча б на гілці нашого сімейного дерева, якщо не в гніздечку. Е-е-х! – протяжне і голосне Кар –р-р-х! – вирвалось з моїх грудей… Разом з моїм
е-х-х з куща вигулькнула пара сіреньких довгих вушок!
- Зайцюник? –здогадались крученята.
- Так. Саме він врятував мене того вечора від сорому перед рідними. Я вже зовсім не мав сили летіти, а Зайцюник миттю домчав зі мною на його спинці до родинного дерева. Мені залишалось тільки пурхнути на гілку. Для мами з татом я вигадав історію, що замріявся та й задрімав. І так спокійно й добре мені стало в рідненькому гніздечку. Дякую й ще раз дякую своєму сміливому другові зайчикові Зайцюнику! А ще кажуть, зайці – боягузи! Мій друг – не такий! Сміливець! Заснув враз, але ж так само й прокинувся від ф-р-р-р, фирк-фирк, і це під моїм ліжечком внизу. Небо було чмсте, сяяли зорі, яскраво світив, як удень, повний місяць. Я з цікавості тихенько, як тільки міг, пурхнув донизу – і добряче вколов свого хвостика. Хто натикав голок під нашим родинним деревом? Ф-р-р, фир-фир, почулося знову, але прямісінько піді мною.
- Злізь з мене! Тобі що немає чого робити, крім того як сідати на їжачків? – почув я.
- Хто тут? Звідки голос? – сонному мені було не дуже розібрати…
- Хто, хто? – Їжакевич. Йду собі прогулятись, щойно поснідав, пісеньки співаю, а тут ти звалився на мою голову.
- Я взагалі-то спав, і тобі раджу, які гульки??? – нотки обурення прозвучали в моєму «гульки».
- То й спи – буркнув їжачок
- Так ти не даєш - мовлю йому. Тоді я дізнався, що Їжакевич і вся його родина сплять удень, а вночі так як ми вдень: їдять, граються, навчаються, працюють… Бувай, пробурмотів я Їжакевичу – приємно познайомитись. (як приємно… хвіст болів, і спати хотілось). Але те слово – приємно… Дійсно, з Їжакевичем було приємно ввечері бавитись і цікавенно дуже! Він привчився вставати трохи раніше, поки ми не спимо. Й так ми спілкувалися, гралися усією компанією. Їжакевич розповідав про нічне життя, і воно зовсім не було схоже на наше денне. Але ж на те й ми друзі, щоб бути разом, підтримувати один одного. Бувало іноді таке, що ми цілісіньку ніч не спали – заради нашого друга Їжакевича. Але то окрема історія!
Крученята сопіли своїми носиками-дзьобиками аж постукували об гілку. Дідусь обережно переніс кожного до гніздечка.
- Солодких снів, мої рідненькі, дай вам, Боже, щасливої доленьки – тихенько прокрукав він.
ID:
1002476
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 06.01.2024 23:38:04
© дата внесення змiн: 06.01.2024 23:38:04
автор: fialka@
Вкажіть причину вашої скарги
|
Обіцяю, як матиму час, попрацювати з граматикою та розділовими знаками. Сама бачила. Всіляких гараздів Вам бажаю! 
Звичайно діткам буде цікаво дізнатися про звірів,їх поводження та життя. ДЯКУЮ! 
