(розповідь мого друга)
Важко вибиратися із лабіринту власних фантазій.
Той рік наставав повільно. Тяглися хмарами дні і ночі.
Снігу не було. Небо скидалося на море…І харківські ріки текли неначе туди, у небесні засвіти. Харківські ріки плескали водою. Сірою, аж сталевою. Неначе від води аж відбивався звук.
І її слова лунали із якимось металічним зволіканням…
– Чому за тобою вештаються ці дві шльондри? – вона і не дивилась на мене. Гляділа на холоднечу ріки, – і такі вони затаскані… – Шо скажеш?
Вона навмисно вимовлала це наше харківське «шо», коли була зі мною. Зі сцени кидала вона говірку цілком дикторську. Тембр її голосу чарував. Тож її завжди брали ведучою офіційних свят, помпезних. І вона вела ще усілякі культурницькі заходи у ДК Ілліча.
Я працював на Канатці та грав у масовках. На якісь більші ролі не вистачало мого таланту.
– Ну, – нагадала вона, – то шо скажеш?
– За старим Лао Дзи, – промимрив я кволо, – завжди слідувала танцівниця, молода.
– Тож одна! – жбурнула у воду камінчик, – і за Лао Дзи… Це ж відомий філософ, китайський. А ти? Хто ти такий?
Я втрачав своє «я». І не тільки, коли поринав у неї. За ці сім місяців нашої млості та любжи, я майже повністю втратив зв`язок із світом. Світом, що оточував мене. Світом, що огортав і її.
Звісно, я був присутній у Харкові «де юре». Втім, «де факто» перебував в ній. В цій красуні з Нової Баварії. Адже увесь мій світ перебував у ній. Саме в ній.
Вона спершу виникла в моїй голові. В уяві. А вже потім я побачив її у тролейбусі. Вона подала мені талончика:
– На компостер! – не мовила, повеліла.
Я клацнув червоною голівкою дироколу. Витяг. Поглянув. На прямокутнику, із вартістною мірою у 4 копійки, пробилися чотири дірки. Вони були схожі на зірки. Адже у той час сипанули іскри із стиків проводів. Тролейбус як раз повертав на зупинку. Я поглянув ще раз на неї. Її очі теж сяйнули…
Участь моя була вирішена… Саме вітдоді мислі мої живуть своїм життям. Її життям. Не моїм.
Я був вже не я. Була вона, а я був десь з боку… Так воно і було. Я споглядав її.
– Ну, – повернула мене вона із спогадів, – шо скажеш?
– Вічний смисл, – замурмотів я, – прагне оновлення. Як старий рік змінюється новим…
– Та ти шо? – посміхнулася вона… І заліпила мій рот поцілунком…