із циклу: "сновидіння посеред пустелі"
15.20-92.20 :emit
Ніч – небезпечна пора для мого запаленого мозку. Час, коли все навколо оповите білим маревом думок і острахів, сновидінь, а чи просто видінь [і КИСЛИМ]. Час, коли усе просто і складно водночас.
О-пів на третю приходить просвітлення. Розуміння того, що у грудях щемить зовсім не так, як колись. І стає по-літньому солодко і блакитно.
За вікном – тумани [а НЕБО У ЛІВІЙ ЧАСТИНІ МОГО ВІКНА ПІДСВІЧЕНО ЖОВТОГАРЯЧИМ], у вікнах світяться зорі, а я лежу і думаю. Про велике\нікчемне\солодке\гірке\хворе\несправжнє\щире.
[нА КОРДОНІ РЕАЛЬНОГО І УЯВНОГО СВІТІВ ВИМАЛЬОВУЮТЬСЯ КОНТУРИ ВИДІННЯ].
Тепле і п’янке.
Таким буває розчин часу і простору навколо тебе. Мені хочеться існувати у ньому, тільки би у твоєму повітрі, у твоїх думках, у твоїх хвилинах, у твоїй уяві. У тобі.
[вИДІННЯ ОКРЕСЛЮЄТЬСЯ ЯСНІШЕ].
Прозоре. Виводжу олівцем на стіні слово, тремтячи від холоду, «тремтячи».
[вИДІННЯ НАБУВАЄ КОЛЬОРІВ].
Вода. Довга стрічка ріки. Темно-синя, прозора. З білою ковдрою інею. [тЕМПЕРАТУРА НИЖЧЕ НУЛЯ].
На їхньому березі видно сірі будівлі, сірі шляхи, сіру пам’ять.
У нас під ногами – білий пісок. Твердий, як камінь, як скеля, як думки наших спільних знайомих.
І ми блукаємо вздовж стРІЧКИ, серед морозу, такі літні і гарячі, легко вдягнуті й легко проБАЧЕНІ.
А тобі час йти. Ти щось мені кажеш, вибачаєшся і йдеш. Від мене. На свій час, у смій вимір, до свого світу. Але повернешся, мабуть. Колись.
Я без тебе – немічна. Босими й гарячими ногами йду по холодній [лЬОДЯНІЙ] синяві і відчуваю, як за моїми кроками усе розтає, губиться, змінює колір на синяво-чорний. Я йду. До середини. З обох сторін все розчиняється. Я лягаю посеред безодні, відчуваючи, що усе зникає. Піді мною усе зникає. І я опускаюся. У легені хлинула рідина.
[рІЗКЕ ПРОБУДЖЕННЯ].
На добраніч, любий. (наведено двічі)
|
|
