Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло, і ангел задовольнив його бажання.
Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами. Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже скелети... Вони викликали жаль і співчуття.
— Як це можливо? — спитав самурай у провідника. — Адже перед ними стільки страв!
— Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.
Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах: які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані крихти.
Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися до раю.
Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей, а на столі — незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими стравами.
Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.
Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові.
— Як таке може бути? — спитав самурай. Ангел посміхнувся і пояснив:
— У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут — навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим.
Небо і пекло — в твоїх руках. Сьогодні й щодня.
|
|
