І знову починаю я писати,
Про те, що вголос не сказати,
Про те, що байдуже для всіх,
Про те що в когось викликає сміх.
Пишу і вже не зупиняюсь,
Вперед іду, назад не озираюсь.
Усі думки вкладаю у вірші,
Усі пориви й поклики душі.
Усі слова, які недоказала,
Всі мрії про які не забувала.
Пишу про все, хороше і погане.
Що зараз є і що колись настане.
Пишу про тебе і твоє життя,
Пишу про біль, пишу про почуття.
Про гнів, про зраду, про любов…
Про твої очі пишу знов і знов.
Немає краю і межі немає,
Можливо хтось колись це прочитає,
Цим кимось можеш бути ти,
Якщо зведе життя наші мости.
У кожне слово вкладена душа.
Та ти не той, для тебе я чужа…
Про це писатиму я в іншому вірші,
Бо затихають поклики душі.
Я хочу описати майбуття,
Про те, яким колись буде життя.
Про те чи є у світі чудеса
І чи досяжні для людини небеса.
Цікаво, а людина помирає,
Чи тільки світ похмурий залишає?
Чи є хоч хтось такий як я?
Чи у людини є своя зоря?
Чи щастя у житті можливе?
І чи існує почуття бурхливе?
Скажи, а що ти відчуваєш?
Кого знаходиш, а кого втрачаєш?
А що ти взагалі цінуєш?
Яким в думках ти рай малюєш?
Чому зірки людині недосяжні?
Навіщо люди ніщі і поважні?
Скажи, чому на світі,
Існує холод і існує літо?
Чому зимою сніг, а в серці сльози?
Чому весною день, а в осінь грози?
Яке життя щасливе для людини?
Чому батьків нема у кожної дитини?
Чому живемо ми, а потім помираємо?
Чому кохаємо і враз усе втрачаємо?
Якими є проблеми у народу?
І що дає нам право на свободу?
Ніхто не скаже навіть слова,
Бо це для всіх незрозуміла мова.
Вони забули де жили і народились,
Вони у досліді вже вкотре помилились…
|
|
