Колись я впустила 50 копійок і не помітила... Це була здача з хліба... Ми були небагаті тоді... папа довго кричав, як можна бути такою неуважною... Здавалося, що ті 50 копійок змінять? Але цей випадок сидить у мене в пам"яті і до сьогодні... Я не знаю, чому я його пам"ятаю, не знаю.. Можливо тато намагався виховати в мені уважність, економність... А можливо він був злий, бо на ті гроші тоді можна було купити ще одну таку хлібину...
Наступною моєю втратою була скляна іграшка. Її подарували моїй сестрі, а я, граючись, розбила...
На мене дуже ображалася сестра, а тато знову кричав... Далі я губила крейду в дитсадку, парасольки в автобусах, гроші з дирякуватих кишень, губила спогади, втрачала прихильність і дружбу багатьох людей, в дорозі життя губила кохання і помирали рідні і знайомі...
Я від цього страждала і не розуміла: для чого люди втрачають...?
А виходить - це мистецтво і йому, мабуть треба вчитися... Зрозуміла це із віршика Олексія Андрєєва:
Всем искусствам искусство – Искусство Терять.
Начинаешь, как в школе, с простейших вещей:
бросил взгляд на цыганский подол октября,
не успел и моргнуть – а уже два часа
пролетели зазря. Или связка ключей
где-то запропастилась. Потом адреса,
телефоны друзей – это всё уплывёт,
если в лужу случайно уронишь блокнот…
Дальше – больше, быстрее… Искусство Терять –
это просто способность сказать «не беда».
Города, где бывал, где мечтал побывать –
оставляй их легко, как окурки. Смотри:
я оставил пять стран, где осел «навсегда»,
и «единственных» женщин – как минимум три…
Но и это ещё не предел мастерства.
Вот когда позабудешь даже слова,
вот тогда и найдёшь, ничего не ища,
шляпку жёлудя в рваной подкладке плаща,
да примеришь на пальцы
и глянь, подошла
безымянному,
словно его и ждала
эта улица в прошлое,
круглая дверь
в день, где ты начал
курс Искусства Потерь…
|
|
