Ми стояли на платформі. Останнє прощання. Мої очі були втуплені в асфальт, а ти не міг нічого сказати, бо навколо стояли наші друзі, твій брат, котрі нічого не знали про вогник, про блискавку, що промайнула між нами…
В твоїй голові завжди виникали креативні ідеї:
- Давай допоможу наплічника донести у вагон?
- Давай…
- Почекайте хвилинку, - звернувся він до останніх.
Я розпрощалася з усіма і піднялася у вагон…
Він доніс мого побитого життям і дорогою наплічника аж до призначеного місця і ми вийшли в тамбур.
Я:
- Дякую за поміч.
- - Немає за що.
- - Є…
Він не йшов, а я не могла сказати, що мені кортить його поцілувати… В моїй голові лунало лише: «Він поруч, тут, зі мною. Яке щастя! Його губи… які в нього губи…» Думки обганяли одна одну, наперебій загороджуючи дорогу тверезості.
Ми стояли і мовчали…
Як і завжди я не витримую перша:
- Можна я тебе поцілую..?
- Як хочеш…
- Хочу…
- І я… хочу…
Тоді я нарешті торкнулася давно омріяних губ… та поцілунку не було дано тривати більше, бо об”явили, що посадка на мій потяг закінчується.
- Я буду чекати… - промовив він.
- А я буду хотіти повернутися…
І він пішов…
Присівши на своє місце у вагоні, я виглянула у вікно… Платформа не була рясною людьми, там стояли лише наші друзі і три жіночки з блондинистим чоловіком.
Поїзд рушив..
Друзі махали на прощання, а він був схожим на монумент. Я поцілувала свою долоню і прижала її до скла… Почувши, що воно десь тріщить, я збагнула, що через емоції вклала в цей рух забагато сили.
Секунда, дві, три… і він зникнув з мого візуального простору бачення…
- - Я буду писати,- промовила я ледь тихо, але сусідня жіночка зі здивуванням подивилась в мій бік.
17 довгих годин в дорозі…
1020 хвилин…
61200 секунд…
600 кілометрів…
600000 метрів…
60000000 сантиметрів…
Шлях: Кременчук – Львів – Полтава…
|
|
! Классно!
