...Жахливі, жахливі створіння! Їхні цупкі, холодні руки порпаються у моїй свідомості, їх мертві білі очі заглядають скрізь, сподіваючись знайти мене, здорові кошлаті вуха нашорошені та прислухаються: чи не чутно, бува, як десь поблизу б’ється справжнє людське серце? Вони випивають з мене денне світло, випивають жорстоко, по краплях, залишаючи натомість безодню нічного мороку та розпач місячного сяйва, яке не зігріє, не заспокоїть... Та їм не впіймати мене – я вже не людина, я лише тінь самого себе, я звикаю обходитися без повітря і зігріватися у холоді. Але які ж вони люті, мої вороги! Їх не задовольняє те, на що я перетворився, вони не збираються зупинятися на досягнутому і продовжують своє нескінченне переслідування. Вони наосліп, за допомогою самого лише звірячого нюху заганяють мене у куток, туди, де чатує їхня найліпша подруга, їхнє чудовисько, їхня мати, що вже не випустить здобич із безжальних пазурів. Її ім’я - Смерть, а ворогів моїх звуть годинами та роками. Погодьтеся, вони невблаганні! Так, ми народжуємося із необхідністю сплатити їм борг за це неймовірне, надмірне щастя – жити. І, будьте певні, вони знайдуть вас, аби отримати свого – попереду темна розрита могила, до якої, божевільні та щасливі, ми прямуємо, спотикаючись, шляхами своєї долі. Цілими поколіннями відправляє людство у невідому подорож своїх дітей – геніальних, звичайних, хворих чи сповнених наснаги, молодих і літніх, заможних та бідних, пам’ятаючи про них чи забуваючи відразу потому. Чи, може, слід зрівнятися з тими химерами, може примкнути до нелюдей, аби подолати неминучий кінець? Адже ми ще не втомились, ми ще бажаємо жити, ще хочемо спостерігати життя...
|
|
