У кімнаті стояв холод. Першою думкою було – через відчинену квартирку. Потім з’явилося відчуття того, що холод йде зсередини, з якоїсь порожнини у ньому, яка виникла зовсім недавно. Він натяг ковдру до самого підборіддя, а вже тоді пригадав свій сон, що справжнім сном, звичайно, ніколи і не був. „Господи, що я накоїв?” Мабуть, разом із цією думкою вихопився якийсь зойк, тому що дружина прокинулась, ввімкнула торшер та стривожено глянула на нього: „Що, Антосю?” Давно він не чув від неї такого лагідного звертання, і це чомусь неприємно вразило. Тоді він побачив її очі – вуста промовляли, питали про щось, а очі дивилися зовсім спокійно, навіть трохи насмішкувато, не дивились навіть – хижо придивлялися, вивчали. Тоді він пригадав – вона також була там, серед натовпу, у його сні. Вона також була серед тих, хто жадав його душі, хто хтиво простягав до неї руки, хто стікав слиною перед тим ешафотом, вкритим жовтими квіточками.
„Віддай!” – скрикнув він, вже не тямлячись від люті, схопив її і струснув за плечі: „Що я зробив тобі, тварюко? Кров’ю схотіла поласувати, душі моєї зажадала?” Він стискав її сильніше і сильніше, смикав, наче тряпчану ляльку, і вже не бачив ані очей, ані обличчя – власна лють зазирала йому у вічі, заважала зосередитись. Тоді з силою відкинув від себе. Голова з хряскотом вдарилася об куток ліжка, тіло впало горілиць на підлогу, і за якусь мить у непевному світлі він побачив, як з-під довгого волосся потяглася по паркетині до килима чорна лискуча змійка.
|
|
