...Була маленька, надзвичайно знайома кімната без даху. У колі блакитного світла з-під вуличного ліхтаря стояв стіл, зовсім такий, як у нього на кухні, навіть скатертина була та сама, з жовтими квітами, а навколо столу юрбилися люди у святковому вбранні. Людей було багато, і всі вони спостерігали за чимось, що лежало на столі, тому він бачив лише їх спини. Не з цікавості – за сценарієм, через те, що невідомий режисер цього сну не залишив йому ніякого вибору, він повільно підійшов ближче, аби й собі глянути. Люди засовалися, звільняючи прохід, почали обертатися, привітно посміхаючись, наче тільки його чекали, але той, хто вправно копирсався у чомусь на столі, не завважив його появi, бо дуже зосередився на справі. Він крутив те щось то так, то інакше, хапався з одного боку та з іншого, вимахуючи у повітрі чимось явно гострим, сяючим, наче лезо (насправді, як він потім здогадався, то був НАМІР). Щось не виходило. Нарешті, стомлений майстер відступився від столу, глянув просто йому у вічі і простягнув свій інструмент, наче вибачаючись та схиляючись перед чужою перевагою. Юрбою прокотилася хвиля чи то скрику, чи то зітхання – тепер всі дивилися лише на них. Він затамував подих і собі глянув. У колі неживого світла, на столі, безпорадна та маленька, зіщулена, лежала його Душа. Вона була така рідна, така красива, що у нього перехопило дух. Затамувавши подих, він торкнувся її, і відчув хвилю шаленої, неможливої радості, що вирвалася з-під рук. Майстрові чомусь не сподобався той дотик, він насупив кошлаті брови й запитально поглянув у вічі.
|
|
